Непокірний трофей - Олена Гуйда
- Торем, яка ціна? - промовила вона ледве чутно. - Яка ціна за ці чари?
Рем не це хотів від неї почути. Точно не зараз. Але відсторонився і відповів ухильно.
- Я скажу, але тільки після того, як ти розкажеш, що за видіння тебе відвідують? Правду кажуть, що ти передбачаєш смерть інших людей?
Адріана
Завмерла, відчуваючи, як кров приливає до щік. Одним питанням він вибив з мене весь дух. І він, звичайно ж, помітив мою затримку. Дивився в упор, не моргаючи. І на дні його темних зіниць неначе тліли жарини, змушуючи серце скажено битися в грудях.
«Дар скарб або прокляття... Ти можеш обдурити саму долю. Але бійся! Він прийде за тобою! І твій дар стане небезпечною зброєю в його руках! Ти та, що бачить смерть...» - глухий голос старої пронісся нагадуванням. Звичайно ж, Кнут розповів Торему. І те, що я змінила долю пірея Таліса стала лише підтвердженням...
Дар - скарб? Прокляття? Не важливо. Головне не стати зброєю в чужих руках. І навіть в його руках...
Я відступила назад. Обхопила долонею кам'яний парапет, спрямувавши погляд у бік моря, але все ж заговорила:
- Бачу більше, ніж хотілося б. - сказала я, обережно підбираючи слова, і власний голос здався мені чужим. - Ти віриш у долю, Торем? В те, що все наперед визначено? Чи вважаєш, що життєвий шлях залежить тільки від людини? Від його бажань, прагнень, дій?
Він помовчав, ніби обдумував відповідь на моє питання, щоб не помилитися, не сказати щось не те.
- Я вірю, що воля богів на стороні сильного, - спокійно почав він. - Неможливо отримати від життя все, чого хочеш, якщо сидіти склавши руки. Якщо б я повністю покладався на долю, то згинув би у крижаних пустошах Аларна ще юнаком. Інша справа, що мені довелося розплатитися за те, що обдурив волю богів.
- Ти обдурив долю. І не раз... Так чим же ти розплатився? - підвела очі, очікуючи почути відповідь. І серце завмерло.
- Ти не відповіла мені, - піднявши брову, зазначив Торем. - Але давай пограємо в правду, Адріано. Одкровення за одкровення. Згодна?
- Добре, - обережно кивнула.
- В такому разі, я почну першим, - кивнув Вигнанець, дивлячись мені прямо в очі. - Ціна мого безсмертя - душа! Я втрачаю частку душі, з кожною смертю. І одного разу, втрачу її повністю.
На мить всі слова застрягли в горлі. Що? Душа?! Темне чаклунство, повертає його до життя, забирає саму його сутність. І ким він стане? У кого перетвориться?! І як я тепер могла йому довіритися?
- І це ти називаєш безсмертям? - заговорила, намагаючись упоратися з емоціями. - Чари ж руйнують тебе.
- Ти думаєш, що я цього не розумію? - хмикнув Торем. - Мені залишається сподіватися, що не перетворюся на звіра до того, як мої люди будуть у безпеці. І... сподіваюся, у цього королівства буде сильна мудра королева. В іншому... Я нічого не можу з цим вдіяти, - Рем перевів подих, і запитав. - Тепер твоя черга. Так що за видіння тебе відвідують?
Втягнула гаряче вологе повітря, ніби зібралася пірнати в морську безодню.
- Три удари серця, - видихнула і сама не вірила, що вимовила це вголос. - Я бачу те, що й людина в останні миті життя, доки його серце не зупиниться. Варто лише заглянути в очі. Про це знав лише батько і... тепер ти.
- Твій брат не знає про твій дар? - здивувався Торем. - Мені здавалося, що до не давнього часу ти вірила йому, любила його. Чому ж приховувала свій дар?
- Батько звелів нікому не розповідати про те, що я бачу. Адже це не дар, швидше... прокляття.
- Чому ж? – в тоні голосу Торема почулося здивування. - Мені здається, знати і мати можливість змінити долю, не таке вже й прокляття.
- Чи маю я право втручатися в долю? Які будуть наслідки? Батько говорив, що смерть лише частина шляху і призначене вже не змінити.
- Якщо так, то ти й не зміниш нічого! - знизав плечима Торем. - Але мені здається, що якщо не спробувати, то й не дізнатися. І якби боги не залишила можливостей, то і не мучили тебе видіннями. Боги хитрі і жорстокі, але вони нічого не дають просто так. Інша справа, чи хочеш допомагати?
Він не розуміє...
- Зараз моя черга запитувати? Чи думав ти, як позбутись від свого безсмертя. Або життя без душі для тебе краще?
В очах Торема промайнули сумнів і... приреченість.
- Я думаю про це з тих пір, як зрозумів, що перетворююся на звіра, - спершись на кам'яний виступ і кинувши погляд на Орлей, що жив своїм життям, відповів Торем. - Але відповіді пішли від мене разом з Хельдою. І боюся, що мені не вдасться уникнути розплати за дари відьми. Вона знає, як повернути мені те, що я втратив. Але... я б вважав за краще смерть, ніж знову зв'язуватися з відьмами. Вони хитрі і мстиві. І самі собі на умі.
- Мені здавалося, ти любив її, - промовила ледь чутно.
- Я ніколи не любив її. До недавнього я взагалі не знав, що це за почуття, - він кинув на мене короткий погляд і знову відвернувся. - Але вона мені багато дала. Врятувала мені життя, з її допомогою ми знайшли шлях у Елехорію. Та й на мирних переговорах з твоїм батьком... вона прикривала мою спину. Тому... вона була мені соратником, воїном, з яким я міг встати плечем до плеча, але не жінкою, яку обрало моє серце. Втім, їй моє серце і не потрібно було.
