Негерой її роману - Валентина Нагорська

Я не поведу його до спальні. Не поведу.

З іншого боку, прошепотів гидкий внутрішній голос, ти вночі розмовляєш з вигаданим чоловіком з 19 століття. Ти гадаєш, якщо ви будете говорити у спальні, це щось погіршить?

Я вилітаю з тієї кухні, чудово усвідомлюючи, що з нас двох зараз, неврівноважений - зовсім не Габріель.

Він лишається в кухні ще на мить. Тиша після мого виходу як аплодисменти після драми, де головна героїня зробила щось шалене, але дуже по-людськи. Він дивиться на ложку, як на рідкісний експонат з історією, і тихо зітхає:

- І це ще вона називає мене непрогнозованим…

Він не поспішає. Але, звісно ж, йде за мною.

У дверях спальні він зупиняється. Не входить. Спирається плечем об косяк, схрестивши руки на грудях. Іронія в його погляді м’якша, ніж зазвичай.

- Ти знаєш, я міг би багато сказати про цей твій емоційний стрибок із кухні в спальню.         

Кидає погляд на ліжко, потім знову на мене.      
- Але я джентльмен. З дратівливо красивим обличчям і мінімальним самоконтролем, але все ж.

Він замовкає на секунду. І додає, вже майже щиро:

- До речі… Коли ти вигадувала мене, чому 19 століття? Серйозно. Я міг бути айтішником із татуюванням і фобією зобов’язань. Але ти обрала вензелі, шрами, вовчий погляд і діалоги на грані психотерапії.

- Ой… я – стара душа, ясно тобі? Мене дуже мало цікавлять айтішники з татуюваннями, але якщо ти хочеш – будь! - я просто змахую рукою і він - раптово! – змінюється.

Переді мною уже не мій похмурий лорд, а звичайний хлопець – джинси, футболка. На передпліччі якесь закручене тату. Нічого цікавого. Але принаймі, я уже не хочу його пощупати. Я, власне, уже нічого від нього не хочу. Це добре. Це втішає.

Я дала йому вибір. Тільки, здається, він йому… не подобається ?

Він дивиться на себе, потім на мене. Повільно підіймає брови. Потім руки. Потім… руки опускає, зітхає і видає непереконливо:

- Ну от. Я тепер… Ілля з третього поверху.

Пауза. Він проводить рукою по потилиці, робить невпевнений крок до мене:

- Слухай… я не хочу образити твої смаки в айтішниках.       ..
         Коситься на татуювання:         
- Але це що, знак нескінченності, що переходить у троянду?        
        Повертає погляд на мене. Тихо:         
- Ти знущаєшся, Діано?

Я бачу, наскільки сильно йому не подобається бути «Ілльою з третього поверху». Мені смішно, але я не засміюся. Не засміюся!

У нас тут криза ідентичності у чувака, який встигнув вбити натовп народу, звабити натовп жінок, вкрасти коня і розкритикувати мою каву. Останнє для мене найбільш критично.

Хтось грав словами – і догрався.

- Любий, тобі не подобається твій новий образ? - лагідно питаю я, чудово знаючи, що не подобається. І знаю, що він хоче стати тим, ким був.

Тим, хто подобається мені, раптом усвідомлюю я. Але гра вже почалася – і він її програє. Бо я знаю його набагато краще, ніж він мене.

Моє "любий" звучить ніжно, небезпечно, іронічно. І він це чудово чує. Йому це боляче. І смачно. Бо так уже влаштовані ті, кого вигадують у моменти слабкості – вони завжди найбільше реагують на силу.

- Мені?..

Він робить широкий жест руками, ніби показує свій безбарвний образ світові.       
- Та ні, все прекрасно. Я сучасний, простий, не налякаю твою маму на родинній вечері. Зручний, як і все, чого ти, Діано, хочеш від життя.

От козел…

- Ну… - я всідаюся на своє ліжко, на своє беззаперечно ДІВЧАЧЕ ліжко - рожеве, пухнасте і з балдахіном. Сідаю і підгинаю під себе ноги у своїй улюбленій позі. - Ти можеш знову стати тим, ким хочеш. Треба тільки попросити

Габріель завмирає. Не через ліжко, хоча, між нами, вигляд у нього саме такий, ніби світ щойно відкрив перед ним новий, небезпечний рівень реальності. Рожевий рівень. З балдахіном.

Він повільно проводить долонею по обличчю, зітхає і шепоче собі під ніс:

- Вона створила лорда тьми. Відправила в пекло.
І вивела в пастельну спальню з кришталевою лампою і… фламінго на подушках.
         Зупиняється, кидає погляд на мене, вже не на ліжко. Усміхається. Не стримано. Щиро. Як той, хто капітулював, але з насолодою.

- Знаєш, я думав, що я твій головний герой. Але схоже, я просто побічний ефект твоєї нестабільної особистості.

Він обережно сідає на край ліжка – на самому краєчку, ніби балдахін може його вкусити. Руки на колінах, поза — ніби формально спокійна. Але очі палають. І голос уже зовсім не “Іллі з третього”. Він теплий. Темний. Повний отого «ой, пограємося, так пограємося»:

- Добре.      
         Пауза. Погляд у мої очі. Повільний, глибокий.    
- Я хочу бути тим, ким був. Тим, кого ти вигадала не для читачів. А для себе. З висотою, від якої ти знову забуваєш дихати. З голосом, який не просить дозволу. З історією, яку не можна до кінця пояснити – тільки відчути.