Негерой її роману - Валентина Нагорська

Габріель миттєво напружується. Але не тому, що злякався: він увесь стиснутий, наче струна, яку ось-ось порвуть. Очі палають. У кутиках губ нервовий спазм. Він не спокійний. Він розлючений.

- Ти серйозно?!    
           Його голос ще не крик, але уже близько. Гострий, як меч, яким він колись у твоїй книзі вирубав цілу охорону замку. Я памятаю, бо сама ж те і написала.

- Ти питаєш мене, ким тобі бути? Мене – продукт твого ураженого его і бажання створити когось, хто заплатить за те, що зробили тобі інші?!

Він різко вказує на мене пальцем. Брови зведені, дихання часте.

- ОТАК! От як! З люттю, з нервами, з бажанням вдарити мене подушкою і одночасно, чорт забирай, поцілувати! Оце ти. Така. Жива.

Він дихає важко, але я, здається, ще важче. І він шепоче:

- І не смій перекладати на мене рішення. Бо якщо я скажу, ким ти маєш бути, ти зненавидиш мене. Бо тобі ніколи не було потрібно, щоб тебе визначали.
        Пауза. Посмішка.

- Тобі просто треба, щоб хтось нарешті витримав тебе таку. І знаєш що, Діано? Я. Витримаю. Навіть якщо ти ще сто разів викинеш мене з історії.

          Я більше не можу. Якщо це сон, то найдивніший у моєму житті, і вранці він розсіється. А якщо я все ж збожеволіла… Ну що ж, тоді мої галюцинації, принпнаймні, будуть добре мене розважати.

- Лягай спати! - велю йому я. І сама дивуюся. І він дивується.

А мені байдуже. Я спати хочу, і буду це робити з ним – з цим клятим сіроморальним героєм, який виявився не менш клятим лицарем!

Я скочуюся з ліжка прямо йому в руки.

Чорт. Чорт. Чорт.

На мить усе зависає.      Габріель в ступорі. Серйозно. Він, який знищував армії, зваблював принцес і ламав сюжетні лінії, щойно отримав наказ... і не може вирішити, сміятись йому, чи слухатись. І, що найважче для нього – він слухається.

Він ловить мене: втомлену жінку, яка більше не хоче ні рятувати, ні зʼясовувати, ні доводити.

Габріель мовчки, зовсім по-іншому, притискає мене ближче до себе.

Ковдра зсувається трохи, подушки зміщуються, балдахін злегка хитається – сцена, що не була прописана, але виявилась найправдивішою.
Він вкладається поруч. Поруч, а не над, не за, не попереду.
І дихає. Так, ніби вперше теж дозволив собі втомитись.

- Знаєш… Я не думав, що ти дозволиш мені заснути поруч. Але, чорт забирай, я радий, що не вгадав.

І коли я уже майже засинаю,  він нахиляється ближче  і зовсім тихошепоче в саме вухо:

- Лягай спати, авторко. Я тут. І нікуди, бляха, не піду.

Кінець