Негерой її роману - Валентина Нагорська
Всі твори автора ⟹ Валентина Нагорська Вона - письменниця. Він - не головний герой її роману. Власне, він - той самий лиходій, який мусить померти на шляху до щастя головного героя. Але, здається, він тим не задоволений і прагне усе змінити. Він зявляється у житті своєї авторки з чітким наміром - побачити, нарешті, його. Бо уже дуже давно його почуття до неї вийшли за межі літературного жанру... п.с. ви бачите одночасно і сприйняття авторки, і сприйняття героя, саме тому стиль викладання відрізняється.
Ключ – незавершена сцена, у якій вона колись залишила частинку себе. Вона написала її у стані напівсну, болю і розбитості – і ненароком відкрила вхід. Він проріс через це слабке місце, як думка, яка не дає спокою. Спершу він живе у її снах. Потім – в голосах фонових думок. А згодом… вона бачить його на вулиці. У дзеркалі. У натовпі. У власному відображенні.
Він приходить, коли вона найбільше втомлена, найбільш справжня.
І кожного разу каже:
- Я не хочу бути вигаданим. Я хочу бути твоїм.
Пролог
Вона сидить за ноутом. Вдома тихо, як у вакуумі – лише світло екрану та запах кави, яка давно встигла вистигнути. Пальці бігають клавіатурою, сцена добігає свого логічного фіналу.
“Він стояв на краю прірви, мовчазний, сповнений тієї химерної гідності, яку мають лише ті, хто втрачав усе. В очах – зневага. В усмішці – біль. В голосі – тиша.”
Вона зітхає. Проводить рукою по волоссю. Зберігає документ. Потягується. Твоя чергова нічна історія, Діано. Ще одна сцена, яка не подобатиметься тобі вранці.
Коли вона тягнеться до чашки – екран мерехтить. Так, як не повинен був би.
Файл відкривається знову. Сам. Курсор блимає кілька секунд.
А потім з’являється речення, якого вона не писала.
«Цікаво, чому ти завжди обираєш убивати мене, коли втомлена?»
Вона завмирає. Секунда. Дві. Руки зависають у повітрі. Серце видає зайвий удар. Вона не друкувала цього. Ніхто не має доступу до файлу.
Курсор блимає ще. І знову:
«Хочеш – можу піти. Але ти ж цього не хочеш. Бо інакше не створила б мене таким, яким створила.»
Вона натискає Backspace. Стирання. Паніка. Але текст… не зникає. Більше того – монітор раптом відображає її – як дзеркало. І позаду неї стоїть фігура.
Темна, висока. Усмішка – не зловісна. Небезпечна. Очі – знайомі. До болю. Бо вона описувала їх сотні разів. Це він. Її герой.
І він говорить. Вперше. Живим голосом.
Ти пишеш мене, немов виносиш мені вирок. А я прийшов бути твоїм вибором. 