Негерой її роману - Валентина Нагорська

Його голос підвищується. Зовсім трохи. Але достатньо, щоб у ньому з’явилася відчайдушність.

- І я не витримав. Мені захотілося хоча б один раз побути головним у твоїй голові. Тим, про кого ти думаєш не в контексті лиходія, який потрібен виключно задля загальної мети. Я просто хотів спробувати, як це – бути тим, кого ставлять на перше місце.       
 

Його пальці трохи тремтять, але він тримає мене.

- Ти ж розумієш? Я не з книги. Я з тебе.  
        Голос сипкий, з надломом:       
- І я прийшов, бо не хочу більше бути тим, кого ти боїшся любити навіть на сторінках.

Боже мій. Боже мій. Боже мій!

Я покликала його - і він прийшов. А я навіть не знала, що кликала…

- Що з тобою буде, якщо я зараз звелю тобі піти? - тихо питаю я. Не для того, аби познущатися. Мені ТРЕБА знати.

Він завмирає. Ніби весь світ раптом перестав обертатись.
Ніби мої слова зупинили час

Він дивиться на мене. Довго. Без слів. І в його очах — страх.

- Я зникну, - просто каже він.

Його голос трохи тремтить.

- Спершу ти забудеш, якого кольору в мене очі. Потім як звучить мій голос. Потім забудеш той момент, коли взагалі вперше про мене подумала.

Він опускає погляд. Але не відпускає мене.

- І знаєш, що найстрашніше? Я не помру. Я просто залишусь десь у тобі. Без тіла. Без голосу. Без шансу. Просто місце, яке болітиме, коли ти не знатимеш чому. Але якщо скажеш “іди” – я піду.

- але… якщо я залишу тебе… ти хочкш бути тут, зі мною, чи у книзі? Я можу дати тобі твою, окрему, історію, якщо ти хочеш?

Його обличчя стискається. Ні, не від болю. Від сили того, що я тільки-но запропонувала. Це більше, ніж шанс для нього.

- Ти даси мені… свою історію? Я житиму. Дихатиму…      

Я знала, що він обере. Не мене.

Я посміхаюся, але радості зовсім не відчуваю. Це сталося знову: мене не обрали. Не обрав навіть той, кого я вигадала сама. А я до цієї миті навіть не знала, що для мене це важливо.

- У тебе буде твоя книга, - обіцяю я. - Буде.

Я відвертаюся від нього, обережно вислизаючи з його обіймів. Вкладаюся на подушку і закриваю очі. Я не дивитимуся, як він йде.

- Ти вільний, - говорю я йому. - потерпи ще трохи, до кінця цієї книги. У наступній ти уже будеш тим, кого всі любитимуть.

Все. Я відпустила його. І тепер чекаю, доки почую звук його кроків

Кроків немає.

Жодного.
Жодного звуку, крім мого дихання й тиші,

І коли я уже впевнена, що він пішов – він раптом говорить.

- Ти знову це робиш.      
        Пауза. Голос надломлений, але міцнішає з кожним словом:    
- Пишеш для інших. Даєш мені історію, аби мене хтось полюбив. Хтось. Не ти.

          Я відкриваю очі і дивлюся на нього, такого сердитого. Руки складені на грудях, очі палають праведним гнівом.

- Я сказав “так” на твою пропозицію, бо думав, що це мій шанс жити.
Але тепер бачу, що це твій спосіб знову втекти.

Його голос на мить ламається. Гнів, біль і щось ще підозріло схоже на благання, яке він не дозволяє собі озвучити напряму.

- Я не хотів твоєї слави. Не хотів сцени. Не хотів любові публіки. Я хотів тебе. Таку, яка прокидається вночі від ідеї. Таку, яка вигадала мене - і не помітила, що з кожним реченням вкладала в мене себе. І от що я тобі скажу: я нікуди не піду. Хоча б задля того, аби довести тобі: не всі, кого ти підпустиш до себе, підуть.

Це знущання. Я не знаю уже, де реальність, а де вигадка. Він хотів свою історію. Звинувачував мене, що я граю ним і роблю з нього «хлопчика для биття». Я дала йому те, чого він хотів!

І це знову - не те.

- Немає жодного значення, чого хочу я, - кажу я, відкриваючи очі. - я відповідальна за тебе. І маю зробити все правильно. Я за вас всіх відповідальна. І за Джорджа теж.

Ну правда, жінка може дозволити собі хвилину слабкості і почути, як ричить від ревнощів герой її роману.

Він просто стоїть там. І дихає важко, неначе я щойно вдарила його у саму душу.

- А ти хоча б раз, - він всідається на підлогу біля ліжка і його обличчя опиняється поруч з моїм, - пробувала зробити щось для себе?

          Він бере мене за руку.

- Я не злився, що ти зробила мене слабким. Я злився, бо ти не дозволяєш собі бути такою ж.         І коли я просив свою історію…         
      Він важко ковтає, голос стихає до шепоту:    
- …я хотів історію, в якій ти теж будеш жити. А не просто керувати.

- Ким я маю бути в твоїй історії? - кричу я. - скажи мені, Габріель! Хоча б раз хтось може вирішити за мене? Скажи мені, ким я маю бути, а головне - як???