Непокірний трофей - Олена Гуйда

Вміло пішов від відповіді. Хоче поговорити? Про що ж?

- Вірю. У нашому світі багато речей, які неможливо зрозуміти. У них можна тільки вірити. І що ж? Твої кораблі прийняли тебе як капітана?

- Якщо ні - то мене б тут не було! - відповів Торем, кивнувши на вузькі сходи і першим почав спускатися, навіть не озирнувшись, чи йду я слідом.

Але була в мене підозра, що він все одно знає - чує або відчуває, що я йду за ним.

Тільки біля воріт він коротко кивнув якомусь воїнові, кинув пару слів на незнайомому, каркаючому говорі, роздавши вказівки. І той відповів так само коротко і швидко, немов відзвітував.

Вузька стежка, відразу за фортечною стіною різко забирала вліво, у бік крутого схилу, по якому ми з братом колись втікали на узбережжя, щоб зустріти сирену і загадати їй бажання. Годинами просиджували на нагрітих сонцем валунах, вдивляючись у закипаюче пінявими хвилями море. Напевно, у кожного з нас тоді були свої бажання. І у Тобіаса далеко не такі, як я уявляла. Вже тоді...

Спогад про брата різонув по нервах. Але я тут же взяла себе в руки, вважаючи за краще розглядати знайомий пейзаж рідних земель. Менше всього хотілося показувати свої емоції Торему.

Нагрітий сонцем пісок вмить просочився в сандалі. Стрімко темніло море, в якому відбивалися перші зірки, та воно злизувало сліди з мокрого піску.

На скільки вистачало погляду - ні душі. Тільки самотній човен, колихався на хвилях, та і то так далеко, що я могла його з чимось переплутати.

Трохи прикривши повіки я вдихала солоне повітря, ніби вмираючий від спраги подорожній пив воду. Легкий вітер тут же підхопив пасма волосся, переплітаючи їх в хитромудру зачіску.

- Мої кораблі в бухті. - заговорив Торем, присівши на величезний валун. - Я хочу побудувати верф трохи далі від міста. І від річки. Як думаєш, варто?

- Зараз? - я здивувалася. - Коли скарбниця майже порожня? Коли ти не знаєш, що буде завтра?

- У мене є люди і ліс, трохи вище по схилу. - посміхнувшись і трохи примружившись пояснив Торем. - Дерева достатньо для невеликої верфі. А городяни змогли б пізніше торгувати там, не впускаючи чужинців в місто. Поки королівство на межі війни - це буде безпечніше для людей. А що до завтра... Ніхто не знає, що приготувала нам доля. Так що тоді? Опустити руки і чекати завтра?

Його слова різонули по самому серцю. Я знала, що приготувала йому доля. Знала долю кожного. Але батько казав, що мій дар лише попереджає... від долі не втекти, адже так?

- В першу чергу потрібно думати про захист міста. Якщо Тобіас зважиться напасти прямо зараз з моря, то ти будеш не готовий. Місто не готове. Все закінчиться сотнями смертей. І навіть якщо тобі вдасться утримати його, то життя ти не повернеш...

Порив свіжого, прохолодного вітру кинув холодні бризки просто в спину і сукня вмить вимокла.

Вигнанець піднявся на ноги і якось тікуче, по-звірячому м'яко наблизився, скинувши шкіряну, важку військову куртку і закутав мене в неї, захищаючи від вітру, що здався крижаним.

- Фортеця побудована на славу, Адріана! - і моє ім'я вимовлене низьким, хрипким голосом пробігло по тілу незнайомим незрозумілим тремтінням. - А якщо я втрачу кораблі - то втрачу все. Я і говорив про те, щоб побудувати верф, щоб уберегти флот. - Він замовк на якийсь час, після підчепив моє підборіддя і змусив подивитися йому просто в очі. І мені здалося, що в його зіницях майнуло щось звірине, котяче... - Якщо ти захочеш, то з завтрашнього дня зможеш виходити в місто. Етхельда пішла далеко за ліс. Мої воїни казали, що вона досягла вже перевалу. З будь-яким іншим в цьому королівстві впорається моя охорона. Хочеш?

- Хочу поспілкуватися з народом, - я кивнула головою, відчуваючи якийсь підступ.

- Тоді одна умова - поцілуй мене! Сама! - посміхнувся він.

- Мій перший добровільний поцілунок буде відданий тому, хто візьме мене в дружини, Вигнанець. А ти моїх умов не прийняв.

Хотілося дати йому ляпаса і піти. Але я не змогла і поворухнутися.

- Переконай мене! - прошепотів він якось зовсім проникливо, і по тілу прокотився якийсь незрозумілий жар.

Торем повільно схилявся до мене, а я просто дивилася в його обличчя, відчуваючи, як думки гарячково розбігаються в різні сторони. У роті пересохло. А серце калатало, як у загнаного зайця.

- ...Торем! - рознісся над морським узбережжям вже добре знайомий голос рудого Кнута. - Торем!

Вигнанець видав якийсь гортанний звіриний рик.

- Ми договорим пізніше, - пообіцяв він. І вже голосніше відгукнувся. - Якого темного, Кнуте! Бачать альви, я тобі не пробачу, якщо ти просто за мною скучив.

На стежці з'явився воїн, швидко збіг зі схилу.

- Як тобі буде завгодно! Але у мене все ж новина, яка вимагає твого вирішення, - Кнут кинув на мене короткий погляд, і Торем кивнув, немов дозволяючи йому продовжувати. - Там воїн. З елехорійців. І він вимагає зустрічі з принцесою.