Непокірний трофей - Олена Гуйда

Адріана

Елехорійський воїн? З'явився... до мене?! Саме до мене, до безправної полонянки, а не до Вигнанця на переговори? Але навіщо? Можливо, посланник Тобіаса? З'явився щоб завершити розпочате братом, адже чутки про мої заручини не дають йому спокою... І замість розмінної монети я могла стати для нього ворогом у боротьбі за владу над Елехорією. Всередині все стислося.

Ні. Навряд. Новий король Елехорії швидше буде діяти більш витончено. Але тоді за чиїм наказом з'явився воїн?

А може, це Джералд прийшом в одязі Елехорійця? Хоча його мені б хотілося бачити найменше.

Намагаючись не показувати хвилювання й нетерплячки, я йшла за Кнутом. І звук наших кроків розносився дзвінкою луною коридорами сонного палацу. Як і завжди зібрані вартові, завмерлі з боків дверей малої вітальні, зустріли нас серйозними зосередженими поглядами.

Двері відчинилися, і тільки я зважилася зробити крок вперед, як переді мною з тихим риком тінню вистрибнув Кейх. Граціозний, швидкий, він насторожено і шумно втягнув у себе повітря, а потім неспішно увійшов у кімнату все ще принюхуючись. Його хвіст невдоволено гойдався, як маятник, постукував по підлозі.

На мить завмерла у дверях. І, якщо чесно, зараз у компанії цього звіра, я відчувала себе захищеною.

Боги... чи могла я подумати, що коли-небудь воїн рідної країни може бути небезпечний для мене? Що рідний брат підніме на мене руку і продасть за жменю золотих? Що рідні землі зубожіють і стануть полем бою? Що я довірюся чужинцю, людині про котру не знаю нічого крім пліток.

Ні. Цього не було навіть у найжахливіших кошмарах.

Вигнанець. Все, що було мені про нього відомо, виявилося однією суцільною брехнею. Він не був одним з тих жорстоких варварів, які нападали на ці землі в далекому минулому.

Так хто він? Про що він думає? Чого хоче? Які цілі переслідує? Влади і грошей, як і більшість чоловіків? Або він шукає спокою і процвітання для тих, хто відданий йому?

В його темних, як ніч, очах я не бачила цієї всепоглинаючої жадоби до легкої наживи і крові. Він не радів від цієї війни. Навпаки, сьогодні виглядав дещо втомленим, сумним, але намагався приховати свої емоції, вміло уникав відповідей на мої питання.

Так чи вірний вибір я роблю?

- Воїн чистий, не хвилюйтеся, принцеса, - Кнут заговорив, повертаючи мене до реальності. - Він погодився добровільно залишити свою зброю. Ми будемо тут.

Рудий варвар коротко кивнув, пропускаючи мене вперед.

І у мене склалося враження, що він знав, навіщо прийшов сюди воїн. І якщо не знав, то здогадувався.

Розправивши плечі і притримуючи поділ сукні, я попрямувала вперед, слідом за барсом, який в очікуванні нетерпляче походжав біля входу і чекав мене. У порожній вітальні пахло затхлістю і пилом. Ця невелика кімнатка призначалася для відпочинку у денний час, коли під палючим сонцем перебувати небезпечно. А тепер тут влаштували склад, склавши всі речі в дальній кут.

Погляд тут же зачепився за фігуру високого темноволосого чоловіка, завмерлого навпроти вікна і в усі очі спостерігав за моєю появою. Точніше, за Кейхом. Барси в нашій місцевості були великою рідкістю. І, слава богам, це був не Джералд. Незнайомий мені воїн був одягнений в потерту закурену форму, на якій впізнавався герб Елехорії. І, судячи з нашивок, був не самим простим воїном. Але його обличчя ніби змарніло, висохло. Під очима залягли темні тіні, гостро виділялися вилиці, на шкірі виднілись сліди свіжих порізів з запеченою кров'ю і синці.

- Добрий вечір, - я заговорила першою, дотримуючись правил етикету і тим самим дозволяючи вступити в розмову воїну.

- Принцесо Адріано, - чоловік схаменувся і низько схилив голову. Його голос звучав якось здавлено, хриплувато. Губи були пересохлими, розтрісканими. – Доброго вечора!

А потім зробив крок мені на зустріч, але в цей момент барс застережливо загарчав. Чоловік завмер і знову схилив голову.

- Прошу пробачення, принцесо. Я не бажаю вам зла, я лише прийшов просити допомоги.

Цього я не очікувала. Тобіасові потрібна допомога?! Моя?!

- Допомоги? – я здивовано підняла брови. - Невже королю Елехорії потрібна допомога полонянки?

- Королю навряд чи хто-небудь вже здатний допомогти, - процідив крізь зуби чоловік, але швидко схаменувся піймавши мій напружений уважний погляд. - Мене звуть пірей Реон Таліс. Я служив ще за вашого батька, кірія. Він підібрав мене у випаленому геурейцями селі на сході Елехорії. Ще юнаком, майже дитиною, я потрапив у ряди кіраїв, і до сорока років дослужився до звання пірея. Мені вже вартувало б піти на заслужений відпочинок, але... хіба воїн може жити без битви? Король відправив мене на схід. І мені дуже шкода, що мене не було поруч з ним в той момент, коли я йому був потрібен.

- Все у волі долі... - видавила я, проковтнувши гіркий ком у горлі.

- Це не примиряє нас з совістю! - в тон відповів мені пірей Таліс. - І ці борги потрібно платити.

- Так... навіщо ти тут? Спадкоємець твого короля в столиці.

- Нажаль... в тому, хто зайняв зараз трон, занадто мало від вашого батька, принцесо Адріано. Тепер у мене таке відчуття, що у покійного короля була тільки дочка... - зітхнув пірей, і в його голосі виразно прозвучали і біль, і відчай. - Зараз я буду говорити від імені воїнів, які знаходяться в моєму підпорядкуванні. Нехай їх всього сотня, але вони всі пройшли навчання і вміють поводитися зі зброєю, - чоловік розправив плечі й підняв погляд. Його брови зійшлися на переніссі, а в погляді з'явилася рішучість. – Та ви як і раніше є принцесою Елехорії, по праву крові ви є спадкоємицею цих земель. Ваш народ потребує вашої допомоги. А ми, готові служити вам, як і вашому батькові, принцесо Адріано. Якщо ви готові прийняти нашу присягу!