Блискавична для ельфа - Марита Полл

— Ми повинні зупинитися… Нам не можна… Поки що… — уривчасто заговорив Араторн, перериваючи поцілунок і зупиняючи наше безумство. 

Як виявилось, вчасно. Моя сукня була розстебнута і оголяла груди, а сорочка Араторна, і зовсім валялася на підлозі. 

— Мені подобається, як ти бентежишся. Рум'янець тобі личить. 

Здавалося, я загорілася ще сильніше. Напевно, я зараз не відрізняюся від помідора. Який жах. Я відвернулася і почала приводити себе до ладу. 

– Який бал, ти мені вчора поставив? - вирішила змінити тему. 

— Яка ти хитра. - чоловік обійняв мене зі спини і прошепотів у саме вухо. — Дізнаєшся наприкінці тижня. 

— Але нам не оголошуватимуть, хто скільки поставив, а назвуть загальний бал. Ну, Араторне… – простягла я. 

— Я ж кажу, хитра. Як лисиця. Хіба я можу поставити інший бал, крім вищого, такій лисиці? 

Я посміхнулась. 

– А Ханан? 

– Ханан? 

– Так. Ти з нею теж танцював. Вона гарна дівчина. 

– Я зараз не зрозумів. Ти вирішила засватати мене за цю, Ханан? 

–Ні. Звичайно, ні. Просто вона танцювала лише з тобою та королем. Буде шкода, якщо така мила дівчина залишить відбір на самому початку, так і не розкривши себе. 

— Не думаю, що якщо поставлю їй найвищий бал, то це врятує її. 

– А раптом?! 

–Добре. Вмовила. А де твій кудлатий страж? - Араторн озирався на всі боки. 

— Квіл забрав на прогулянку. - погруснівши відповіла йому. 

– Ти ревнуєш? 

– Що? Ні! Просто… здається Джині, закохалася у нашого кота. А я не хочу, щоб їй було боляче. - чесно зізналася. — Іноді мені здається, що вона все розуміє, і в її очах читається смуток. 

— Татіє, це дика тварина. Чи не думала ти, що вона сумує за свободою? 

— Звісно думала! Попросила Квіла відпустити її сьогодні. 

У цей момент, у двері постукали, і коли Лейра відчинила, у вітальню увійшли перевертень і гірська кішка. 

— Вона не хоче йти. Мені навіть здалося благання в її очах. Не зміг відмовити. – обрадував котяра. 

– Ну ось! - подивилася я на Араторна. — Що я казала? 

Квіл довго не міг відкланятися, бо Джині схопила його зубами за штани і не дозволяла піти. Ми з Араторном, хіба що підлогою не каталися від сміху. Так смішно було дивитися на метушню двох кішок: одного двоногого, другу хвостату та вовняну. Але коли перевертень все ж таки примудрився вирвати, порядком роздерті штани, із зубів моєї кішечки, і втік за двері, темний теж почав збиратися. 

– Вже йдеш? - з сумом запитала я. 

– Ще є справи. Побачимося вранці. - і поцілував мене. Але то був короткий поцілунок. Я б навіть сказала, дружній чи що.