Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

Час очікування тривав нескінченно. Я подивилася на годинник. Божечки, а минула лише одна хвилина! Не можна ж просто так сидіти. Раптом тей чоловік вмирає, стікаючи кров'ю!? Схопивши джгут кровоспинний і газовий балончик, я, як і була - в піжамних штанах та домашній футболці, кинулась на вулицю. На сходовому майданчику ні душі, світло тьмяне, на першому поверсі взагалі темно. Чую лише свій божевільний пульс та рване дихання. Натискаю на зелену кнопочку, що світиться, штовхаю двері і...

Завмираю як укопана. Переді мною стоїть той самий чоловік, що брав участь у бійці і до якого я поспішала на допомогу. Хоч раніше я не могла його розглянути детально, але впевнена, що це він. Ось тільки я очікувала його побачити пораненим і закривавленим, якщо не гірше.

В цей час погляд незнайомця ковзає по мені, обмацуючи з ніг до голови, а на його обличчі з'являється усмішка:

- Ось тебе я якраз і шукав.

"У нього очі кольору мокрого асфальту", - проноситься у мене в голові. А наступної миті я піднімаю руку і бризкаю в ці неймовірні очі газовим балончиком. Відступаю назад у під'їзд, спішно зачиняю двері та лечу, перескакуючи через сходинки, до себе у квартиру. Закриваюся на всі замки та осідаю на підлогу, переводячи подих.

Якого дідька це було!?

Як взагалі таке можливе?

Вдалині чути виття поліцейської сирени. Цей звук мене потроху заспокоює, і я починаю повертатися в реальність. На кухні чайник уже не свистить, а якось надривно попискує. Кузя гавкає і стривожено зазирає у вічі.

Стукає відчинене вікно. Хоча я точно впевнена, що воно було поставлене лише на провітрювання.

Шановні читачі!

Прода вже завтра - не пропустіть;)