Занадто багато в мені - Дарина Міс

Не встигаємо ми зайти в будинок, як я ловлю на собі розлючений погляд Марка. Його щелепи зціплені, а руки стиснуті в кулаки, ніби він намагається стримати себе, щоб не розірвати мене словами прямо тут і зараз. У голові жевріє надія, що він ось-ось обійме мене, пригорне до себе і скаже, що все буде добре. Що цей жахливий вечір нарешті закінчився, і тепер я в безпеці. Але його очі, холодні й різкі, швидко розбивають цю ілюзію.

— Чим, чорт побери, ти взагалі думала, коли їхала в той гадючник, Софіє? — його голос звучить різко і напружено. Він навіть не кричить, але кожне слово ріже, як ніж.

Звернення на повне ім’я вибиває повітря з грудей. Софія. Так він звертається лише тоді, коли злий до межі. Останній раз я чула це ім’я від нього того дня, коли вирішила, що варто зізнатись йому в почуттях. Тоді він відштовхнув мене так само жорстко, як зараз ріжуть його слова.

— Не кричи, будь ласка, — шепочу, ледве стримуючи сльози, які вже наповнюють очі. Я знаю, що він правий. Мені не варто було їхати на цю вечірку, до Жені. Чомусь з нею ми завжди потрапляємо в найгірші ситуації. Але зараз, після всього, що сталося, я просто хочу, щоб мене хтось заспокоїв, а не читав нотації.

Марк різко зітхає і проходить повз мене в глибину вітальні. Його рухи різкі, майже грубі, ніби він хоче відмежуватись від мене, щоб не втратити контроль. Він зупиняється біля столу, кладе руки на край і нахиляється вперед, втупившись у якусь точку перед собою.

— Буду, Сонь, — нарешті відповідає він, але його голос уже не підвищується. — Бо дістало це все. Я повинен займатись компанією, будувати майбутнє, а не контролювати тебе, ніби ти мала дитина! Чорт! — він різко вдаряє долонями по столу, що викликає в мені тремтіння. Далі випрямляється і кидає на мене такий погляд, що я мимоволі відступаю на крок назад.

Його слова звучать жорстоко, і я розумію, що він справді злий. Але злість Марка завжди була схожою на шторм: швидкою, руйнівною і холодною. Він не зупиняється.

— Досить. Я зрозуміла помилку. Вибач, що змусила хвилюватись, — випалюю на одному подиху, намагаючись хоч якось його заспокоїти. Але замість цього я ловлю його злий погляд, який, здається, пробиває мене наскрізь.

— Гадаєш, справа у хвилюванні? — його голос стає тихішим, але від цього ще страшніше. Його очі знову впиваються в мене, як ножі. — Сонь, я витрачаю величезну купу часу на те, аби займатись тобою. Твоє виховання не повинно бути моєю проблемою. Цю ношу батько взяв на себе, і я не хочу, аби мене вплутували в це.

Кожне його слово врізається в серце. Ноша. Чорт! Мені здається, що ці слова буквально виривають з мене щось живе. Ноша? Це я? Його "ноша"?

— Ноша, — повторюю я майже автоматично, слова вилітають з рота у супроводі істеричного сміху. Я сама не впізнаю свій голос. — Не знала, що настільки псую тобі життя.

Я дивлюсь на нього, стріляючи розчарованим і болісним поглядом. Можливо, він зараз зрозуміє, що зайшов надто далеко? Що його слова вбивають мене зсередини? Але ні. Його обличчя залишається таким самим — холодним, відстороненим. Він навіть не намагається вибачитись чи пояснити.

— Тепер знаєш, — каже він, злегка піднімаючи брови, ніби це очевидна істина. — Я не хочу щоночі зриватись у пошуках, розумієш? Я живу своє життя, але ти чомусь цілеспрямовано намагаєшся його зіпсувати.

Його слова болять. Вони, наче голки, впиваються в кожну клітинку мого тіла. Я хочу крикнути, що він нічого не розуміє. Що я не намагалась зіпсувати його життя. Я просто… Я просто намагалась бути частиною цього життя.

Але я мовчу. Бо знаю, що він не зрозуміє. Не зараз.

«Я намагаюсь стати частиною твого життя, придурку». Так і хочеться крикнути, але щось стримує. І я знаю що це… Відчуття майбутнього провалу. Бо він знову відшиє мене. 

— Не тривожитиму тебе більше. Можеш жити своє життя на повну, — ціджу крізь зуби, намагаючись приховати непрохані сльози, які вже підступають до очей. Горло здавлює, і кожне слово дається важко.

— Чудово. Саме зараз і почну, — коротко кидає у відповідь, навіть не глянувши на мене, і прямує до вхідних дверей.

Стоп! Він що, піде просто зараз? Ось так, навіть не оглянувшись?

— Ти йдеш? — питаю у спину, і Марк таки зупиняється.

Його силует завмирає біля дверей, і на мить я ловлю слабку надію, що він передумає. Але коли він повертає голову, в його очах немає навіть тіні вагання.

— Здається, ми все вирішили, — відповідає вже спокійніше, майже байдуже.

— Так, але… — починаю, відчуваючи, як голос починає тремтіти. — Але я гадала, що цю ніч ти проведеш вдома.

«Зі мною», — думаю, але не наважуюся додати це вголос. Я знаю, що це нічого не змінить.

— Ні, — холодно кидає Марк. — Я надто напружений. Хочу провітритись.

Я чудово знаю, що це означає. Він точно їде до неї. До клятої Насті, яка пудрить йому мізки. І він радий це ковтати, наче солодкий мед. Напевно і кохання його саме до неї. Бовдур.

— Ти справді залишиш мене одну і просто поїдеш? — питаю, намагаючись зібрати залишки гідності, але мій голос зрадницьки тремтить.

Надія повільно згасає, як стара свіча. Він поїде. Я надто добре знаю його. Нажаль...

Марк повільно розвертається, його погляд холодний, як зимовий вітер.

— Раніше тебе не хвилювала моя присутність, — хмикає він з іронічною усмішкою. Його слова боляче б’ють у серце, і я відчуваю, як злість починає закипати в грудях. — Так кортіло бути наодинці. От, я даю тобі таку можливість. — Він розводить руками, наче показує, що весь будинок в моє розпорядження. — Подумай над усім, що відбулося. Можливо, у твою дитячу голову прийде щось тямуще.

— Це інше! — кричу, відчуваючи, як злість змиває усе інше. Вона проривається назовні, запалює в мені пожежу, яка виходить з-під мого контролю.

— Те ж саме, Соню! Те ж саме! — його голос гучний, майже рик. Його слова, наче батіг, залишають невидимі рани. — Ти легковажна дитина, яка не здатна мислити розумно. Якого біса я повинен щоразу рятувати твою п’яту точку? Коли ти нарешті почнеш брати відповідальність за свої вчинки?