Занадто багато в мені - Дарина Міс

Я автоматично нахмурююся, переводячи погляд на його напівоголений торс.

— Нікуди ти не підеш у такому вигляді, — рішуче заявляю, вказуючи на нього рукою.

— А я не проти, — Дем’ян знизує плечима, хитро блиснувши очима. — Здається, ваш драматичний дует потребує трохи приватності.

Марк стискає щелепи, і я бачу, як його пальці біліють від напруги.

— Ні! Зачекай! — вигукую я й кидаюся до сходів, майже вистрибуючи ними вгору.

Відчиняю шафу й хапаю першу-ліпшу спортивну кофту. Вона трохи завелика на мене, але краще так, ніж нічого. Спускаюся назад у вітальню, де напруга між двома чоловіками майже електризує повітря.

— Ось, — простягаю Дем’яну кофтину. — Надягай, і ми підемо.

Марк робить крок уперед, його голос лунає майже як удар батога:

— Соню, тобі взагалі байдуже, як це виглядає?

Я застигаю на мить, вбираючи його слова. Потім зводжу погляд і спокійно, але з викликом питаю:

— А тобі це так важливо?

Марк стискає губи, ніби хоче сказати щось різке, але в останню мить передумує. Він лише відвертається, випускаючи з легенів глибокий подих.

Дем’ян весело всміхається, натягаючи кофтину. Вона явно йому замала, але, на щастя, не настільки, щоб виглядати комічно.

— Ну все, Соню, я більше тебе не турбуватиму, — говорить він, іронічно нахиляючи голову. — Спасибі за все. До зустрічі.

Але перш ніж зробити крок до дверей, він раптом зупиняється і дивиться мені прямо в очі. Його вираз стає серйознішим, голос змінюється, звучить тихо, але наполегливо:

— Лишись вдома. Не йди зі мною.

Я здивовано дивлюся на нього, відчуваючи, як у грудях щось стискається.

— Дем’яне… — починаю, але він лише злегка хитає головою.

— Просто лишись. І не хвилюйся, кофту поверну, — додає він спокійно, і в його голосі чується щось більше, ніж проста ввічливість.

Марк стискає кулаки, мовчки спостерігаючи за цією сценою. У його очах уже не просто роздратування — там щось більше, щось, чого я не хочу зараз аналізувати.

Коли двері зачиняються, я повертаюся до Марка. Моє терпіння вичерпане.

— Ти взагалі бачиш, що ти робиш? Чому ти завжди влаштовуєш сцени, коли це стосується мене?

Його очі блищать від люті.

— Бо ти поводишся як… як дитина! — випалює він, майже кричачи.

Я хмикаю, схрещую руки на грудях.

— Ах, знову ця пісня, — бурмочу. — Не переживай, Марку. Я подорослішаю. Все зміниться, от побачиш.

Його очі спалахують, але я вже не чекаю відповіді. Повертаюся й швидко підіймаюся сходами, залишаючи його стояти на місці серед хаосу та гучних слів.