




Занадто багато в мені - Дарина Міс
Я стою, втупившись у силует біля вікна, і не можу повірити своїм очам. Висока постать, худорлява, з трохи нахиленою головою, наче він навмисно намагається приховати обличчя у напівтемряві кімнати. Але я знаю, хто це.
Мій розум кричить: "Це не Марк! "
— Соню, ти виглядаєш так, наче привида побачила, — хрипкий голос виривається з його вуст, і я здригаюсь, наче мене вдарили.
Переді мною стоїть той самий хлопець із вечірки. Його божевільна усмішка здається ширшою, ніж була, а очі блищать ще сильніше. У напівтемряві вітальні я бачу, як у його руці блищить ніж.
— Ми не закінчили нашої розмови, — голос глухий, але я чую в ньому ледь приховану радість.
Моє тіло паралізоване страхом. Я не можу навіть поворухнутись. Він робить крок уперед, і місячне світло з вікна освітлює його обличчя. Очі блищать від безумства, губи розтягнуті в моторошній усмішці. Його вигляд змушує мене тремтіти ще більше.
— Як ти… як ти сюди потрапив? — питаю, хоча й розумію, що це не має значення.
— Ти сама мене покликала, пам’ятаєш? — відповідає він, підходячи ближче. — Коли ти подивилась на мене. Ти ж хочеш цього, правда?
— Будь ласка, йди, — шепочу я, сльози вже застилають очі.
— Йти? — його голос наповнений насмішкою. — Я пройшов такий шлях, щоб знайти тебе, і ти хочеш, щоб я просто пішов? Ні, Соню. Ми чудово проведемо час.
— Не підходь! — намагаюсь закричати, але голос звучить слабко, наче шепіт.
— Тихо, — шипить він, підносячи ніж вище. — Ти ж знаєш, що я зроблю тобі боляче, якщо почнеш кричати.
Він робить крок уперед, і я відступаю, але натикаюсь спиною на кут меблів. Я намагаюсь втекти, але раптом відчуваю, як щось холодне і гостре проходить по моїй руці. Біль пронизує мене, і я здригаюсь, притискаючи руку до себе. На пальцях з’являється кров.
— Ти ж така гарна, Соню. Навіть коли кровоточиш, — він усміхається ще ширше, наче це якийсь зловісний жарт.
— Будь ласка, зупинись, — шепочу, але його це тільки розважає.
— Не хвилюйся, я не вб’ю тебе. Ще ні, — каже він, і його слова змушують мене здригнутись ще сильніше. — Ми ще пограємось. Але якщо ти будеш слухняною, я можу змінити своє рішення.
Я майже втрачаю свідомість від страху, коли раптом двері відчиняються з гуркотом. Марк.
Його обличчя спочатку виглядає шокованим, але коли він помічає страх на моєму обличчі, то шок замінюється злістю.
— Відпусти її, зараз же! — його голос звучить як грім, і я вперше бачу його настільки розлюченим.
Моє серце завмирає, коли я бачу його. Марк стоїть у дверях, очі горять гнівом, кулаки стиснуті так, що пальці побіліли. Його вигляд — наче у хижака, що готовий розірвати будь-кого, хто стане на його шляху. Хлопець обертається, але не здається наляканим. Він підіймає ніж, дивлячись прямо на Марка.
— А ти хто такий? Її герой? — питає він із насмішкою. — Ти ж знаєш, що не встигнеш. Один мій рух, і… — він робить жест у бік ножа, а я інстинктивно притискаюсь до стіни.
— Тільки спробуй, — гарчить Марк, підходячи ближче. Його голос сповнений такої люті, що навіть хлопець на мить здається розгубленим.
— Вона не варта цього, — каже хлопець, дивлячись на Марка. — Чому б тобі просто не залишити її мені?
Ці слова стають останньою краплею. Марк різко кидається вперед, хапає хлопця за руку, в якій той тримає ніж, і викручує її з такою силою, що я чую тріск. Хлопець кричить, але Марк не зупиняється. Він штовхає його до стіни, а ніж із брязкотом падає на підлогу.
— Ти більше не торкнешся її, зрозумів? — гарчить Марк, стискаючи його за комір.
— Вона сама мене покликала, — шипить хлопець, але Марк б’є його так, що той знову падає.
— Забирайся звідси, поки можеш, — холодно каже Марк, і хлопець, тримаючись за плече, починає повільно вибиратись із дому.
Коли двері за ним зачиняються, Марк повертається до мене. Його обличчя все ще сповнене гніву, але в очах я бачу страх. Він підходить до мене, нахиляється, обережно торкається моєї руки.
— Соню, ти поранена, — його голос ледь чутний, але сповнений провини.
— Це… це нічого, — шепочу, хоча біль стає сильнішим.
— Нічого? Ти вся в крові! — промовляє Марк, його голос тремтить. — Я зараз же викличу швидку.
— Не треба… Просто будь тут, — прошу я, сльози котяться по моїх щоках.
— Я тут, Соню. Але потрібно обробити рану, — його голос м’якшає, але очі залишаються темними від злості. — Чорт, я мав би бути поруч. Я не повинен був залишати тебе одну.
— Це не твоя провина, — шепочу я, але сльози знову течуть по моєму обличчю.
— Це моя провина, Соню, — каже він, міцно притискаючи мене до себе.
Підіймає на руки і я нарешті видихаю з полегшенням.
Марк садить мене на диван і, поки обробляє рану, його руки трохи тремтять. Я бачу, як він зціплює зуби, намагаючись заспокоїтись, але гнів усе ще кипить у ньому.
— Якщо я ще раз побачу цього виродка, — шепоче він, не дивлячись на мене, — я його знищу.
І я йому вірю.
Марк мовчки обробляє мою рану, але я бачу, як він бореться сам із собою. Його рухи різкі, але обережні, а в очах блищить щось схоже на жаль. Або ж вину.
— Соню, — раптом каже він, не підводячи погляду. Його голос тихий, але напружений. — Я… Я повівся як останній ідіот.
Я дивлюсь на нього, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі.
— Ті слова… Я не повинен був так говорити, — його голос ледь чутний, але в ньому звучить щирість, яка змушує моє серце стискатися.
— Але ти мав рацію, — відповідаю, дивлячись на свої коліна. — Я дійсно легковажна. І це я втягнула тебе в цю ситуацію.
Він підводить голову, і я зустрічаю його погляд. У ньому вже немає злості, тільки біль і провина.
— Ні, Соню. Ти не "ноша". І ніколи нею не була, — каже він, нахиляючись ближче, його голос тремтить, але залишається твердим. — Я просто… я злякався. Ти могла постраждати. І ця думка викликала лють.