Занадто багато в мені - Дарина Міс

Його слова проникають у мене, пробиваючи захисну стіну, яку я старанно будувала навколо свого серця. Комок підступає до горла, і я відчуваю, як все в мені кричить про те, що хочу вірити йому.

— Марк… — починаю я, але він перебиває, не даючи договорити.

— Я сказав багато дурниць, тому що не міг впоратись із власними емоціями. Але знай одне: ти для мене важлива. Більше, ніж я можу сказати. І якщо я кричав — це не тому, що ти мене дратуєш, а тому, що я не хочу втратити тебе. Ми почали відділятися, і мені стає все складніше контролювати все. У мене не виходить тримати все у безпеці та під контролем. Особливо тебе, — його голос ламається на останніх словах, і я бачу, як його очі блищать від чогось, що я ніколи не помічала.

Ці зізнання розбивають мене остаточно, і сльози починають текти по моїх щоках. Але цього разу вони несуть не біль, а полегшення.

— Мені так потрібні були ці слова, — шепочу я, намагаючись стерти сльози, але вони тільки продовжують котитися, гарячі й безконтрольні.

Марк обіймає мене, міцно притискаючи до себе. Його руки теплі й надійні, його дихання відчувається біля мого вуха, а голос звучить тихо, але впевнено:

— Тепер ти в безпеці. І я більше ніколи не дозволю, щоб щось подібне сталося з тобою.

Я заплющую очі, вбираючи в себе його тепло, цей момент. Але всередині мене щось змінюється. Я не можу більше дозволяти собі жити в цьому замкнутому колі, між образою, страхом і очікуванням.

Я обережно встаю та відступаю від нього, дивлячись прямо в його очі.

— Марк... Коли ти пішов, а в будинок зайшов той чоловік… — голос уривається, але я змушую себе продовжити. — Я була готова до всього. До найгіршого. І в той момент я зрозуміла, що більше не можу жити, покладаючись на тебе. Не можу більше чекати, що ти врятуєш мене чи прийдеш, коли все буде зруйновано.

Його погляд змінюється. Він завмирає, немов не може повірити в те, що чує.

— Соню, ти… — його голос зривається, він встає та робить крок до мене, але я підіймаю руку, зупиняючи його.

— Ні, Марк. Тепер я зрозуміла, що повинна жити для себе. Не для тебе. Не для того, щоб ти врятував мене чи похвалив. А для себе. І якщо це означає, що ми маємо відпустити одне одного, то нехай буде так.

Він стискає губи, ніби хоче щось сказати, але не може знайти слів. Марк не страждає від нерозділеного кохання. Йому не болить так, як мені.

— Я… я думав, що зможу виправити це… — нарешті видавлює він, і його голос звучить так боляче, що в мене щось стискається всередині. — Так, наші стосунки останнім часом були жахливі, але я гадав, що ми впораємось. Я хочу спробувати все змінити. Повернути все назад.

— Ти не можеш. І я теж не можу. Ми занадто різні, Марк, — шепочу я, відчуваючи, як кожне слово розриває мене зсередини. — Але я вдячна тобі за все. І за це теж, — киваю на руку. — Особливо за сьогодні, – практично шепочу.

Марк лише дивиться на мене, його очі наповнені відчаєм.

— Тепер ти можеш йти не думаючи про мене, — додаю я, і це звучить як остаточний вирок.

Не чекаючи відповіді я встаю та прямую у ванну. Вмиваю обличчя, але зробити це важкувато, бо рука відчутно ниє в зоні порізу.

Повертаюсь у свою кімнату, тремтячими руками складаючи речі у валізу. Одяг хаотично падає на дно, але мені байдуже. Кожна секунда тут відчувається, як вічність, і я не можу більше цього терпіти.

— Соню, припини, — Марк стоїть у дверях, його голос напружений, але водночас майже благальний. — Ти робиш дурницю.

— Ні, Марку, — відповідаю я, не підводячи погляду. — Дурниця — це чекати, що все якось зміниться, коли я залишусь.

Він мовчить, і я знаю, що він бореться із собою. Чую, як його дихання стає важчим, а підлога скрипить під його кроком.

— Ми сім’я, Соню, — нарешті каже він, і я завмираю. — Я хвилююся за тебе. Просто залишся. Я… я не можу відпустити тебе ось так.

Слова наче боляче штрикають мене в груди, але я змушую себе залишатись твердою.

— Сім’я? — гірко посміхаюсь, підіймаючи погляд до нього. — Хіба ти так вважаєш? Бо мені це давно не відчувається.

Марк намагається щось сказати, але я підіймаю руку, зупиняючи його.

— Я подзвоню одному… другові. Заночую в нього, — кажу я, витягуючи телефон із кишені.

— Якому ще другові? — його голос наповнюється підозрою.

— Дем’яну, — відповідаю коротко, не дивлячись на нього.

— Тому самому, який підібрав тебе після клубу, а потім розгулював вітальнею майже голим? — тепер у його голосі злість.

— Так, — твердо відповідаю, і його обурення тільки посилюється.

Набираю номер, і поки телефон дзвонить, у Марка помітно стискаються кулаки.

— Соня? — чую з іншого кінця лінії розгублений, ще сонний голос Дем’яна.

— Привіт, Дем’яне. Вибач, що так пізно, але… Мені потрібна допомога. Можу я заночувати у тебе?

— Що сталося? Ти в порядку? — його голос одразу наповнюється тривогою.

— Так, усе гаразд. Просто… мені потрібна твоя допомога.

— Я зараз приїду, — відповідає він без жодних вагань і відключається.

— Ти серйозно? — запитує Марк, гнівно дивлячись на мене. — Викликати його посеред ночі? Це твоє рішення?

— Так, це моє рішення, Марку, — відрізаю я, знову повертаючись до валізи. — Більше я не маю до кого звернутися.

Через пів години вхідні двері відчиняються, і я чую важкі кроки Дем’яна в передпокої. Він заходить у вітальню, озираючись навколо.

— Соню? — кличе він, і я виходжу йому назустріч.

Марк уже там. Його погляд сповнений незрозумілої злості.

— Ти дійсно думаєш, що це нормально? Їхати посеред ночі? — холодно запитує Марк.

— Я не знаю, що тут відбувається, але якщо вона попросила про допомогу, я її надам, — спокійно промовлояє Дем’ян, не опускаючи погляду.

— Вона не знає, чого хоче! — шипить Марк, але я перериваю його.

— Я знаю! — мій голос тремтить, але я говорю достатньо голосно, щоб обидва замовкли. — Я хочу піти. З ним. І, Марку, це не обговорюється.