Занадто багато в мені - Дарина Міс

Я підіймаюся сходами, відчуваючи, як повітря стає важчим з кожним кроком. Мої думки плутаються, але серце наповнене рішучістю. Я чую за собою кроки — Марк йде слідом. Його присутність завжди була для мене відчутною, але зараз вона тисне.

Я зупиняюся та обертаюся до нього. Він виглядає знервованим, його погляд то зустрічає мій, то ховається.

– Соню, нам потрібно поговорити, – тихо каже Марк. Його голос звучить напружено. І чого це він злиться?

Я зупиняюся й обертаюся до нього. У його очах бачу щось, чого раніше не помічала: розгубленість, змішану з рішучістю. Але це мене не заспокоює.

– Говорити? Тепер ти хочеш говорити? – мій голос наповнений гіркотою, яку я більше не можу приховувати. – А коли я намагалася зрозуміти, що відбувається, ти просто відвертався.

Він глибоко вдихає, наче збирається з силами, і робить крок ближче.

– Я знаю, я був несправедливим до тебе, – починає він, і в його голосі звучить щирість, яка дивує мене. – Але це не тому, що я хотів тебе образити. Я просто… – він замовкає, шукаючи слова. – Я заплутався. Все надто стрімко змінюється. Ти змінюєшся.

Я мовчу. У мені борються образа й цікавість.

– Продовжуй, – кажу я, намагаючись приховати, як сильно хочу почути його пояснення. Але він мовчить. Ну звісно! – Ти думаєш, мені було легко? – кажу я, і в моєму голосі звучить усе, що я тримала в собі. – Я стільки разів намагалася достукатися до тебе!

– А ти думаєш, я не бачив, як ти віддаляєшся? – відповідає Марк, і в його голосі з’являється щось нове – біль, який він довго приховував. – Я просто не знав, як це виправити, адже прийняти все було складно. Ми жили разом. Росли. А тепер все стало надто складним, і я просто не знаю як все змінити.

Між нами настає тиша. Але ця тиша не холодна, не ворожа. Вона наповнена роздумами й виснаженням. Ми обоє занадто втомилися від цих ігор.

Я вдивляюся в його очі й раптом розумію, що вперше бачу в ньому справжнього Марка, без масок.

– Знаєш, – кажу я тихо, ледве стримуючи тремтіння в голосі. – Можливо, просто варто бути відвертими? Почати хоча б з цього.

– Гадаєш, це легко? – запитує він, криво посміхаючись, але в його очах я бачу більше смутку, ніж іронії.

– Ні, дуже складно. Але я хоча б намагаюсь, – відповідаю я. Відчуваю, як серце стискається, але я мушу сказати це. – Ти знаєш про мої почуття, Марку. Я переступила через усі принципи й зізналася, бо гадала, що це щось змінить. А виявилося он як…

Я зупиняюся, намагаючись упоратися з хвилею емоцій, що накриває мене. Марк мовчить, опустивши погляд. Я чекаю, але його мовчання здається нескінченним. Нарешті він підіймає на мене очі, і в них читається щось, від чого мені стає ніяково.

– Гаразд, тоді я теж тобі зізнаюсь, Соню, – починає він тихо, майже пошепки. – Я… Я, здається, закохався.

Мій подих перехоплює, і я відчуваю, як земля вислизає з-під ніг. Але його слова не завершені.

– Але… не в тебе, – додає він, і я чую, як мій світ розсипається на шматки.

– Чому ти просто не сказав це раніше? – питаю я, і мій голос, хоча й спокійний, видає втому.

Він проводить рукою по волоссю, зводячи очі до стелі, ніби шукає там відповіді.

– Раніше цього не було, – слова б’ють батогом. Отже, закохався нещодавно. – І ти дорога мені, Соню. Розбити тобі серце – це останнє, чого я прагну. Мені було… важко. Важко навіть подумати, що можу зробити тобі боляче. І досі я відчуваю те ж саме. Але зараз раптові почуття не дають мені думати ні про що інше. І це до біса важко.

Його слова звучать щиро, але це не робить легше. Мені болить ще більше, бо тепер я знаю, що для нього я лише хтось важливий, але не більше.

Я змушую себе зібратися. Тиша між нами стає нестерпною. У грудях пульсує біль, але я змушую себе зібратися.

– Ясно, – кажу я, і мій голос звучить рівно, хоч усередині все кричить. – Я бажаю тобі щастя, Марку. З твоїм… коханням.

Він виглядає розгубленим, ніби не очікував таких слів. Я не чекаю на відповідь. Повертаюся і швидко йду до своєї кімнати. Двері закриваються за мною, і я нарешті дозволяю собі відчути все, що досі стримувала.

Біль, розчарування, гіркота. Але разом із цим приходить і розуміння: іноді найкращий вибір – це піти.

Я сиджу на ліжку, дивлюся у стелю, намагаючись розібратися у власних думках. Серце досі стискається від болю, але я знаю, що зробила правильно, пішовши. Марк обрав іншу, і тепер мені залишається тільки відпустити.

Телефон вібрує на тумбочці. 

Повідомлення. Я машинально беру його в руки, відкриваю додаток.

romov_mark: Чи можна закохатись в образ?

Я вдивляюся в текст, відчуваючи, як серце пропускає удар.

Відчуття дивне: суміш здивування, гіркоти й, мабуть, навіть надії. Але ця надія згасає так само швидко, як і з'являється. 

Я не відповідаю. Замість цього закриваю додаток і кладу телефон назад на тумбочку. Його питання застрягає у мене в голові, розчиняючись у морі емоцій.

Чи можна закохатися в образ? 

Я глибоко вдихаю, намагаючись приборкати емоції. Ніщо більше не має значення. Його вибір зроблено, і я не можу дозволити собі застрягти у минулому.

Я закриваю очі, знаючи, що сьогодні мені не відчути спокою, але сподіваючись на те, що завтра буде трохи легше.

Відпочити не дає раптове повідомлення від Жені, яка запрошує мене на чергову вечірку. Я не впевнена, що зараз час веселитись, тому просто ігнорую її. Знаю, що потім вона це мені пригадає, але зараз мені треба хвилина тиші.

Я лежу, намагаючись заспокоїтись, але повідомлення від Жені вперто не дає мені спокою. Її запрошення на вечірку здається настільки не вчасним, але водночас чомусь не виходить з голови. Може, справді варто відірватися? Хіба я щось втрачу? Усе одно сиджу вдома, ковтаючи власні думки.

Через кілька хвилин вагань я все ж піддаюсь внутрішньому голосу, який наполегливо шепоче:  "Йди". Можливо, це моя маленька спроба довести собі, що я ще можу бути частиною цього світу, навіть якщо на душі не радісно.