Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь

-Він не мій! А хоча, так, блін, мій! Колишній!

-Нехай буде колишній!

-З чого ти взяв, що Антон чимось там володіє?

-Відчуваю.

-Що саме?

-Степаніє, це довго і складно пояснити, просто повір моєму слову. У ньому щось є, якась частина божої сили. Скільки та якій, я не зрозумію.

-Чому він вчора так демонстративно виступив, сектантами нас назвав?

-Та не знає він! – вигукнув мер.

-Жований торт! Він не знає, а ти знаєш?

-Не знає він, сто відсотків! Я багато років за ним спостерігаю, а сила й досі не прокинулася.

-То може й не прокинеться…

-Якщо сьогодні помре, точно не прокинеться! – буркнув Микита.

-Так, гаразд, у нього якась сила... Може все буде добре, якщо він теж "особливий хлопець"?

-Поки не схоже, що буде добре. Боюсь за нього, всерйоз боюсь, - у голосі Микити звучала справжня тривога, - вперше в житті.

-Господи, - Степанія стиснула його руку на кермі, - все обов’язково буде добре!

«Хорош дім, да чорт живе в нім»

-Микито, а навіщо ти мені зараз про це сказав? - спитала Степанія, коли вони, припарковавши автівку біля воріт особняка Грізного, чекали, поки їх впустять.

-Ти зараз побачиш, - відповів мер, - все побачиш.

-Чому він не в лікарні?

-Ти все побачиш сама… - повторив Микита.

Степанія почала дратуватися, така таємничість злила. «Чому не можна сказати прямо, терпіти не можу ці довбані загадки!» - обурювалася сама про себе, крокуючи за мером мармуровими коридорами маєтку. Але варто було їм піднятися на другий поверх, як все забулось...

Спочатку вони зіткнулися з чоловіком у білому халаті, який здався Стьопці дивним. Коли він пройшов повз них, їй почулося рохкання і запах гною. «У натертому до блиску маєтку гній?» - здивувалася вона. Чоловік окинув Стьопку злим поглядом і прискорив кроки.

-Це хто? - запитала  Микиту.

-Лікар.

-Дивний, якийсь…

-Гадаєш? – насупився Микита ще гірше, але більше нічого не сказав, бо їм на зустріч вийшло ще двоє чоловіків у білих халатах у супроводі охоронця.

 Охоронець зупинився, подивившись на гостей звіром і майже прогарчав:

-Антону Вадимовичу гірше, до нього не пускають!

-Він чекає на нас! – від гороподібного голосу Микити Стьопка мало не присіла. У повітрі відчутно запахло озоном, наче після зливи, а на обличчі охоронця виступив піт. Він стер його рукавом, насупився, став схожим на справжнього козла і Стьопці почулося тихе мекання. Вона злякано схопилася за рукав мера, а охоронець, скануючи поглядом їх обох по черзі, нарешті, видавив із себе:

-Добре, на одну хвилину!

-Микито, в мене галюни, або тут щось не те… – пролепетала Стьопка.

-Колективні галюцинації бувають тільки у наркоманів і те, у кожного свої, - буркнув Микита. Стьопка не знайшлася з відповіддю.

Після лабіринту дверей та коридорів, вони підійшли до спальні Грізного. Те, що це його спальня, Степанія здогадалася, бо з неї вискочила заплакана Зоя, а за нею високий широкоплечий чоловік, від якого теж погано пахло гноєм:

-Кохана, почекай...

-Чорт зна що! - Степанія потрясла головою, намагаючись позбутися поганих передчуттів і неприємного запаху. Та варто їм було переступити поріг олігархової спальні, запах посилився.

Побачивши Антона лежачим серед подушок із жовтою восковою шкірою на обличчі, у Степанії підігнулися коліна і вона осіла б на килим, не підтримай її Микита.

-Антон... - пролепетала перелякано, не чекаючи побачити Грізного в настільки жахливому стані. Таке відчуття, що з їхньої останньої зустрічі пройшло не кілька годин, а кілька тижнів!

-Шановна, тільки без істерик! Антону Вадимовичу потрібна тиша! - пролунав незнайомий голос і тільки тоді Степанія помітила, що біля ліжка, на табуреті, сидів дідок у білому халаті. Жінка затулила собі рота долонею, стримуючи крик і те, тільки тому, що Микита боляче стиснув її долоню і труснув.

«Лікар» мало був схожий на людину! Через чорну напів-прозору хмару, що оточувала його тіло та  копита, які виглядали з рукавів, він був схожим на демона, яких Степанія бачила лише в кіно. Лисувату голову дідка, подібно короні, обвивала біла змія.

- Антон просив привести до нього Степанію Станіславівну, - спокійним тоном сказав Микита і жінка витрощила на нього очі. У відповідь їй знову боляче стисли руку.

-Добре, - відповів «лікар» і неохоче підвівся. Перевівши погляд на його ноги, Степанія побачила ще одні копита і заплющила очі. "Та ні, це просто стрес..."