Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь
«Про неї пісні співають, да казки складають…»
Степанія не помітила, як опинилась у водяника вдома. Прийшла в себе - та вже лежить на круглому ліжку, загорнута в рушник. Мітя сидів поруч і дивиться на неї дивним поглядом. Зустрівшись з ним очима, вона жахливо збентежилась і змежила повіки, бо щоки, зрадники, звичайно ж, спалахнули. Чоловік дочекався, поки вона знову розплющить очі і посміхнувся своєї фірмовою сяючою посмішкою.
-Що? - буркнула Стьопка, не знаючи, куди очі подіти, - я, взагалі... уперше в коханні зізнаюся! Тим більше, у такий пікантний момент!
-Коха-а-а-на... - протягнув Мітя, розтягуючи кожну букву, ніби смакуючи це слово на язиці, - я теж...
-Що, ти теж?
-У коханні освідчуюсь... - і ще ширше посміхнувся, - таке відчуття, що тут, - він показав на середину грудей, - зараз надвоє розколеться!
-Так? У мене теж... - Стьопка несміливо усміхнулася у відповідь, прислухавшись до власних відчуттів, - горить, проситься назовні... хочеться...
-Так? Скажи… – попросив.
-Не знаю, всього... співати, кричати, накинутися на тебе і...
-І запестити, поділитися коханням, зробити приємно ще й ще... - у Стьопки навіть вуха порозвіли від його слів.
-О ні, я більше не можу, - вдавано схлипнула.
-Перевіримо? – підморгнув, абсолютно щасливий Мітя.
-Ні! В мене ж не відкат! – Стьопка сіла на ліжку, щільніше загорнувшись у рушник.
-Не бійся! Жартую! - Мітя цмокнув її в носик і підвівся на ноги, - відпочинь!
-А ти?
-Посиджу на вулиці...
-Куди? Ні-ні-ні, а ну йди до мене! - жінка схопила його за руку і потягла на себе, - не йди, коли у душі буря...
Водяник за мить опинився поруч, розпластав її по ліжку, притиснувши собою до матраца. Довго-довго дивився у різнокольорові очі.
-Ніяк не зрозумію, який з них красивіший?
-Твої найкрасивіші! - відмахнулась, - все запитати хочу, а чому вони постійно колір змінюють? Чи то блакитні-блакитні, то, майже, чорні, як ніч?
-Від настрою залежить, напевно, не знаю, - знизав плечима, - Руденька моя... солоденька... знала б ти, який я щасливий!
-І я ... - Стьопка обняла його за талію і притиснулася щосили, - в одну мить все так просто стало і легко. Міть...
-Що?
-Я рада, що зрозуміла це. Що люблю тебе.
-І я радий, гарнюня моя...
-Ти напоїла мене водою зі свого джерела? - запитав Мітя через деякий час. Вони лежали, обнявшись, зверху покривала. Степанія в рушнику, а він у одязі.
-Як ти здогадався? Не сердишся?
-Ні, звичайно, вважаю те, що з нами трапилося, через неї... дивовижна річ. Мене від почуттів ледве навиворіт не вивернуло. Треба якось повторити, - посміхнувся.
-Ага… -Степка штовхнула його ліктем у бік, - мало на всі заборони не плюнули.
-Це точно…
-Міть?
-М-м-м?
-Не знала, що ти вмієш керувати дощем.
-Я теж не знав. Це ти так на мене впливаєш.
-Як це?
-Пам'ятаєш, коли заморожував Грізного з опричниками?
-Таке хіба забудеш? - засміялася Стьопка, - ти був наче солідний чарівник, на Гаррі Поттера схожий, тільки без палички.
-Ну, паличка припустимо, є...
- Мітю, - Стьопка розреготалася і знову штовхнула його в бік, - знаю я твою паличку...
-Нічого ти ще не знаєш, - Мітя знову опинився зверху, - але дуже скоро…
-Мітю! -жінка, сміючись, куснула його в губу, - ми не про те говорили...
-Ах, так... - водяник з подихом скотився зі Стьопки, - якщо пам'ятаєш, я тоді вимовляв заклинання.
-Ага, пам'ятаю, абракадабру якусь…
-І нічого не абракадабру, а найдавніше із заклинань, що переводить воду з рідкого стану у твердий!
-Угу, ефектно вийшло!
-Дякую! - посміхнувся, - Так ось, тепер я можу це зробити швидше, ніж подумаю.
-Як це?
-До твоєї появи вода слухалася мене не так добре, як тепер. Багато чого давалося важко, я довго вчився, практикувався. А що більше часу проводжу поруч із тобою, то швидше підкоряється стихія.
-Як думаєш, чому?
-Мені дід розповідав, що сила до сили тягнеться. Ось чому всі магічні істоти знаходять собі пару серед таких, як вони. Союз з людьми дуже рідкісний і... як би це сказати... руйнівний, чи що.
-Бо носій віддає силу, не отримуючи нічого натомість?
-Так. А ти дієш на мене як каталізатор. Сила росте, стихія підкорюється, як ручне цуценя. Навіть незвично.
