Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь
-Іди до мене, - Митя згріб її в оберемок, вмостив у себе на грудях, ласкаво погладив по голові і сказав, - я б теж хотів цього найбільше у світі. Проте, якщо хоч крапля істини є в словах Миколи, це було б безвідповідально!
-Чому?
-Якщо ти остання Свирянка, відмовившись від обряду, ризикуєш прогнівати богів. Мені ще дід казав, що найстрашніше, що може статися, – повернення богів!
-Чому?
-Навіть моїх убогих знань історії вистачає для розуміння, що було, коли вони правили світом.
-А що було?
-Повний безлад! Боги ніколи не ладнали між собою! Їх же дуже багато було! Вони постійно сварилися, воювали, силою мірялися! А наслідки - людям.
-Ого...
-Тому, коли вони пішли, народ, нарешті, зажив спокійно.
-А як саме вони «пішли»?
-Дід казав, це свого роду сон, але боги піднімуться, якщо в них виникне потреба, а цього допустити не можна. Дід вчив мене правити мудро, щоб ніхто не образився, та не пішов носити жертви Перуну, скаржачись на мене і вимагаючи відплати.
-А хто може на тебе поскаржитися?
-Багато хто. Є ще люди, які моляться богам. Відьми можуть, магічні істоти.
-Що ти такого можеш зробити, щоб вони почали скаржитися?
-Злетіти з котушок від усвідомлення власної сили і насилати повені, гробити врожай, знущатися.
-А якщо я відмовлюся від того обряду, боги образяться і прийдуть мене карати?
-Хто їх знає, ризик є. Вони й змусити можуть.
-То якщо все це правда, ми всі будемо змушені підкоритися, не тільки я.
-Так, нам теж нічого не залишиться, окрім як змиритися з присутністю один одного.
-Мітя, але ж це - жах!
-Угу.
-Побиваєте один одного. Та й мене до купи.
-Тобі нічого не загрожує. Тебе ніхто і пальцем не чіпатиме. Хіба не бачиш, як ставляться?
-Ой! Гор особливо! – пирхнула.
-Він теж. Бореться сам із собою, нас би на частини порвав, а на тебе молиться, - Мітя спохмурнів раптом, з ліжка схопився.
-Ти чого?
-Повернутись треба! – сказав стурбовано, – Микита на межі моїх володінь, тебе кличе.
«Біда на біді, бідою поганяє»
Замість зіпсованої сукні Мітя видав Стьопці свій черговий спортивний костюм та кросівки.
-Якщо й далі так піде, у тебе скоро одягу не залишиться! – приговорювала Стьопка, одягаючись.
-Не хвилюйся, мені приємно! - Мітя цмокнув її в потилицю.
-Що там могло статися? Сподіваюся, з моїм будиночком все добре?
-Ти відчула би, тут щось інше.
За кілька хвилин вони вже стояли біля річки, неподалік будинку Степанії. Микита занепокоєно метався берегом, та побачивши Свирянку і водяника, поспішив на зустріч. Їх спільну появу та вбрання Стьопки не прокоментував.
-Степаніє, я за тобою! Антон вмирає!
-Як вмирає?! - вигукнула жінка.
-Запалення легень, лікарі побоюються, що надто пізно звернувся…
-О, Боже! Ні!
-Він просив покликати тебе, пішли? - Микита сам на себе не був схожий, занадто блідий, руки тремтіли.
Стьопка, в стані повного шоку повернулася до Міті, але не встигла й рота відкрити, як він сказав:
-Іди, Панні, тільки подзвони мені потім, я хвилюватимуся! - схилився і на мить міцно притис до себе, - Микито, якщо я можу допомогти…
- Добре, дякую!
-Степаніє, - почав Микита, як тільки вони сіли в його автомобіль і рушили у бік маєтку Грізного, - я сказав не все.
-Що ще, Микито?!
-Я нічого не говорив раніше, бо вважав, ще не час і що Антон повинен сказати сам, але…
-?
-Коротше, він не проста людина!
-Господи… І чому я не здивована? – вигукнула Стьопка.
-Не в тому сенсі, що він не людина... Просто... загалом у нього є деякі здібності, про які він не знає.
-Це як так?
-Ти будеш сміятись…
-Сміятися? Останнім часом мені хочеться багато чого, але, точно, не сміятися!
-Я теж не знаю, які у нього здібності!
-Здається, я заплуталась... У Антона є деякі здібності, але ти не знаєш які?
-Не знаю.
-А хто знає?
-Вогневик твій, швидше за все, знає!
