Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

Раптом я відчула м'який дотик до загривка - і все вмить змінилося. Це знову Кузя допоміг і висмикнув нас за Грань, до мого тіла. Разом із нами перемістилося ще два дракони, тож гострозубу нудьгувати не доводилося. Акай відповз подалі, на ходу встановлюючи навколо нас всі можливі щити.

На мого дракона було страшно дивитися – крила висять ганчіркою, лапи не слухаються, луската броня пошкоджена у багатьох місцях, а з ран струменить кров.

- Житиму, - вловив мій жалісливий погляд Акай. - Тільки потрібен час.

Айсубуру, яка прибігла відразу після нашої появи, почала зализувати рани дракона. Той морщився, бурчав, але терпів.

На землі ж діялося безумство. Справи вовків були погані: навіть підмога не могла протистояти крилатій могутності рептилій. П'ять ящерів були повалені, але ще стільки ж кружляли над готелем і завдавали нищівних ударів.

Раптом мій погляд зачепився за знайому фігуру вовка – та це ж Білий! - він заліз на шию одного з драконів і намагався пошкодити його очі. Рептилія ревла благим матом і трясла головою, але вовк таки зробив свою справу, засліпивши гадину. Але й сам не втримався і з розмаху врізався в шпиль даху і покотився до краю, марно намагаючись утриматися за черепицю, що обсипалася під його лапами.

- Кузя! - панічно вигукнула я. - Поверни мене назад!

Гострозуб, що якраз запакував у клітку останнього дракона і насилу переводив подих, з сумнівом глянув на мене. Потім хмикнув і тицьнув мені мордою в живіт.

Хлоп - і ось я вже стою на даху... всіма чотирма лапами. Та я ж тепер ірбіс! Присутність Айсубуру я відчувала, але вона була схожа на ненав'язливу дружню підтримку. Тілом кішки довелося управляти самій, але воно слухалося просто чудово, немов це я з дитинства сніговим барсом гралася на крутих льодових схилах Гімалаїв.

Перші два кроки я зробила невпевнено, але потім довірилася котячим інстинктам і легко, ніби бігла асфальтованою дорогою, підібралася до вовка Гліба і за холку потягла того нагору. Вже за хвилину ми, важко дихаючи, сиділи на найближчому рівному майданчику. Це був секундний перепочинок у штормі бою, бо на нас уже мчав черговий крилатий гігант.

Навколо ж не загасали бої, вовки слабшали і з кожною секундою втрачали все більше пораненими та вбитими. Було очевидно, що це кінець, що цю битву нам не виграти. Серце стислося від безнадії та смутку, але ми маємо щось зробити!

Гліб раптом різко схопився і зробив крок назустріч драконові, до якого залишалося не більше трьох метрів, і виставив руку вперед.

– Стояти! - прогарчав він тихо, але голос його ніби налився силою, від якої в мене затремтіли коліна.

Та дракон продовжив наближатися і, якби ми з Глібом синхронно не відстрибнули убік, то був би нам там кінець.

- Давай ще раз! – крикнула я Глібу. Звичайно, могло здатися, що наказ ватажка вовків не вплинув на крилатого ящера, проте я помітила, що той на долю секунди завмер, наче просто спіткнувся через невидиму перешкоду.

Гліб примружився і грудним голосом прогарчав:

- Замри!

Цього разу драконові знадобилося понад хвилину, щоб подолати наказ. Та щоб його!

Ми знову відскочили убік, гад летючий завернув новий віраж. Весь його вигляд говорив про те, що до цього він просто грався із нами, а зараз перейде у справжню атаку.

Втім, Гліб теж не збирався здаватися і мав намір додушити супротивника силою волі. 

- Допоможи ж йому! – шепнув мені Акай, але я і без його підказок знала, що мені робити. Це знання раптом виникло в Айсубуру ніби само собою, ніби воно жило в ній завжди, але тільки зараз прокинулося, ніби в ній заговорила пам'ять багатьох поколінь її предків.

Пара вовка і кішки - це найсильніший, непереможний дует, здатний розтрощити практично будь-якого ворога. Саме тому багато років назад вороги заборонили зв'язок цих видів перевертнів і витратили багато зусиль, щоб виростити у них ненависть та відразу один до одного.

Я підбігла до Гліба і притулилася до нього плечем. Я вже не сумнівалася, не боялася, не чинила опір потоку люті та азарту, що виходив від Айсубуру. Сила потекла в мене по венах, змушуючи тремтіти від захоплення, а потім досягла серця і... з'єдналася із силою Гліба. Не знаю, як це виглядало збоку, але ми немов опинилися в центрі кулі, що світилась і пульсувала самим життям.

Ми з Глібом одночасно зробили крок уперед і гаркнули: