Втікачка з Сутінкового світу - Марина Сніжна

Не встигла я закінчити цю думку, як мене всадили на коня. Ой,  лишенько! Коней я боялася. Нехай не так, як нечистих духів, але все-таки! Якось один мене лягнув, коли мені було років п’ять. Потім тиждень у ліжку провалялася. Так що я намагалася триматися від цих тварин подалі. А тут на одну з них посадили! Причому коник явно норовливий. Он як оком злісно зиркає! І я зойкнула від страху. Тут з подивом зрозуміла, що тепер можу видавати звуки, і негайно скористалася цим, щоб заверещати ще голосніше.

– Хочеш, щоб я знову тебе позбавив здатності говорити? – почулося хмикання.

І я запізно зрозуміла, що нечистий дух вже теж у сідло скочив. Прямо за мною. Чомусь цього разу одночасно зі страхом перед темною сутністю я відчула полегшення. Принаймні, від коня тепер можна не чекати якогось підступу. Та й знову почуватися рибою, котра тільки й уміє, що рота відкривати, не хотілося. І я вирішила, що більше верещати не стану.

– Ось і розумниця! – безсоромно підслухавши мою сумбурну внутрішню промову, промовив нечистий дух. – А тепер не лякайся.

І навіщо він це сказав?! Я відразу злякалася ще сильніше. І не дарма!

Ми помчали прямо в Проклятий гай, спритно огинаючи дерева та інші перепони. Іноді здавалося, що кінь теж якесь нечисте створіння – настільки спритно рухався в темряві. Тільки я думала, що ми вріжемося в чергове дерево, як наче за помахом чарівної палички кінь його минав. І все ж таки, поки ми дісталися до місця призначення – невеликого озерця, я вже, напевно, вся посивіла після такої подорожі. Мстиво подумала про те, що це було б навіть непогано. Нечистому духові задоволення зіпсую. Очікував здобути юну чорняву дівчину, а отримає сиве і збожеволіле від страху опудало.

Почувся новий сміх нечистого духа, і мою талію стисли сильніше.

– Ти дійсно кумедна!

Кумедна?! Я що йому звірятко якесь? Я навіть розсердилася і вже підбирала слова, щоб виплеснути їх йому хоча б у думках. Але вони застрягли в горлі, навіть не сформувавшись до пуття. Я з жахом дивилася на те, як над темною озерною поверхнею спалахує примарне сріблясте сяйво.

– Що відбувається?! – я навіть власного голосу не впізнала, таким він став тремтячим.

– Все добре, маленька, – майже ніжно прошепотіли мені на вухо. – Зараз ми просто перейдемо до іншого світу.

Він що думає, це мене заспокоїть?! Та я вже серйозно замислююся над тим, щоб зіскочити з коняки і кинутися геть! Куди завгодно, аби подалі звідси! І зараз не зупинив би навіть страх перед Проклятим гаєм. Готова хоч всю ніч по ньому блукати, аби уникнути гіршого!

– Тс-с, – видихнули поряд. – Повір, тобі там нічого не загрожує. Поки ти під моїм заступництвом.

Ось це «поки» налякало ще сильніше.

– Слухай, ну відпусти мене! – благала я, наплювавши на гордість.

Навіть сльозу спробувала пустити для більшої переконливості. Хоча зараз сльози чомусь заморозилися всередині, як і всі інші емоції. Залишився тільки пекучий страх.

– Тобі доведеться змиритися, Тею, – серйозно сказав викрадач.

Він і ім’я моє знає? Та хто ж це такий взагалі? І що йому від мене потрібно?

– Ти так і не зрозуміла, хто я? – усміхнувся нечистий дух, і знову голос здався звідкись знайомим.

А потім в голові ніби яскравий спалах пронісся. Озеро в моїй пам’яті осяялося денним світлом. Стало таким, яким я його бачила минулого разу. І окремі картинки в голові почали вибудовуватися в одну, що приводило в ще більше сум’яття.

Я, нарешті, зрозуміла, хто весь цей час мене переслідував.