Втікачка з Сутінкового світу - Марина Сніжна

Пам’ятаю, як з того часу я мріяла, що колись так само проїдусь вздовж села. А якесь дівчисько мало не з відкритим ротом проводжатиме мене поглядом. Звісно, я б нікому у таких грішних думках не зізналася. Навпаки, всіляко засуджувала ту жінку, коли у подробицях подругам та сестрі змальовувала те видовище. Вони охоче зі мною погоджувалися, але і в їхніх очах я уловлювала заздрість.

А взагалі-то для нашого глухого поселення побачити таких ось проїжджих – ціла пригода. Потім усе довго обговорюється і обростає новими подробицями. Щоправда, про одну з таких пригод я нікому навіть півслова не сказала. Соромно було навіть згадувати того чоловіка!

Ульпія надто сильно потягла за волосся. Я скрикнула і мимоволі повернулася до реальності.

– Хочеш взагалі мене без волосся лишити? – пробурчала я, і на місце збентеженої дівчини встала інша.

Подружки клопотали над моєю косою так довго, що я вже ледве стримувала нетерплячку. По моєму тепер уже розпущеному волоссю вже кілька сотень разів, напевно, гребенем провели. Так хотілося мою долю повторити, чи що? Я гірко посміхнулася. Не приведи вас Світлий бог, дівчата! Краще живіть своїм веселим безтурботним життям якомога довше, ніж за нелюба заміж виходити.

Пісні змінилися на звичну балаканину, до якої я майже не прислухалася. Трохи пожвавилася тільки коли одна з дівчат, Рена – страшненька, руда та конопата, заговорила про мого нареченого:

– Ох, і пощастило ж тобі, Тейко! Такого хлопця вхопила!

– Це кому ще пощастило? – одразу полізла на мій захист Веріка.

– Та й взагалі, гляди від заздрощів не лусни! – посміхнулася ще одна подружка. – Всі знають, що ти, Ренко, сама на Кнея око поклала!

Руда миттю зачервонілася, і тепер її веснянки здавалися однією суцільною плямою. Я навіть пожаліла її. Ось як буває! Те, що для одного – щастя, для іншого – майже покарання.

Настрій остаточно зіпсувався, і я рішуче підхопилася на ноги. Не надто чемно сказала дівчатам, що втомилася і мені, взагалі-то, виспатися не завадить. Проте мене спільними зусиллями всадили назад на стілець.

– Ми ж іще не поворожили! – нагадала Ульпія. – Так що потерпи трохи!

Ех... З ворожіннями ще своїми! Мені останнім часом і так спілкування з потойбічними силами вистачає. Але робити нічого. Обличчя у всіх непохитні. Без ворожіння не відпустять.

Мене залишили саму перед дзеркалом, а самі причаїлися біля стін, боячись перешкодити. Я ж, як того вимагав передвесільний звичай, витріщилася в дзеркало, намагаючись не блимати, і затягла ритуальні слова:

– Дзеркало-дзеркало, відкрий свої таємниці! Стань для мене віконцем в інший світ. Світ, де перехрещуються стежки у минуле та майбутнє. Ти, що бачило мене нерозумним дівчиськом, бачиш юною дівчиною, і побачиш жінкою зрілою і старою. Покажи мені, яким буде моє життя після весілля! Бодай на мить відкрий віконце у невідоме!

Чула, як дівчата уривчасто і схвильовано дихають від урочистості моменту. Сама ж водночас боялася і сподівалася, що дзеркало все ж таки покаже мені, чого чекати далі.

Я не раз була присутня на подібних обрядах, коли заміж виходили інші. І щоразу подружки розповідали, що довелося побачити під час такого ворожіння. Розуміла, що швидше за все більшість з них безбожно брехала, бажаючи справити враження. Але як же хотілося вірити, що і справді в дзеркалі в ніч перед весіллям можна побачити свою подальшу долю!

Якщо раптом нічого не побачу, доведеться збрехати, – промайнула думка. Ні, ну а що? Чим я гірша за інших? Не хочеться осоромитися у такий важливий день.

Коли поверхня дзеркала здригнулася і ніби пішла ряскою, я спочатку не повірила власним очам. Та ні, це мені, напевно, ввижається! Так довго не моргала, що плями почали блимати перед очима. І все ж таки я тепер боялася хоч на мить зімкнути повіки. З хвилюванням вдивлялася у дзеркало і очікувала дива.

Коротка мить – і я більше не бачу в ньому власне відображення. Бачу темряву – чорну та безпросвітну, від якої мороз йде по шкірі.

Аж раптом у цій непроглядній темряві спалахнули два яскраво-червоні вогники і ніби вп’ялися в мою душу!

Я закричала, змітаючи дзеркало зі столу, і підхопилася на ноги. Мене всю колотило. Я затискала рота долонею, стримуючи нові крики, що рвалися зсередини.

Перелякані дівчата кинулися до мене. Трусили, розпитували, намагалися заспокоїти. Я ж тупо витріщалася на дзеркало, що лежало на підлозі, і не могла ніяк вгамувати тремтіння.

– Дзеркало розбилося, – почувся глухий голос Рени. – Не на добро це… Поганий знак.

– Та замовкни ти! – грубо обірвала її Веріка. – Не бачиш, що з Тейкою і так недобре?! Сестричко, що ти там побачила? Розкажи нам! Щось погане?

Я перевела на неї розширені очі і спробувала щось сказати, але не змогла. Губи не слухалися, не бажали розліплюватися. Та й що я скажу? Що побачила щось чорне та незрозуміле, а потім два червоних вогники? Точно вирішать, що з глузду з’їхала. А якщо ще розповім про нечистого духа, який мене вже кілька місяців переслідує, то й зовсім за священиком побіжать. Виганяти з мене бісів або ще гірше. На щастя, Веріка відчула мій стан і рішуче заявила:

– Так, закінчуємо з обрядами! Теї й справді треба відпочити. Чи ви не бачите, що з нею діється?! Завтра все розкаже, якщо захоче.