Втікачка з Сутінкового світу - Марина Сніжна

– Так вдень же!

– І що, підеш?

– А якщо ми всі разом підемо, га? – знайшла вихід сестричка. – Хтось з нас буде спати, а інші її стерегтимуть.

– Не вийде так, – заперечила Ульпія. – Самому треба йти. І нікому про це не можна говорити, щоб все вийшло.

Дівчата ще трохи пообговорювали цю історію. Але вирішили, що краще не зв’язуватимуться з нечистими. Я ж мовчала і напружено обмірковувала думку, що виникла в голові. А якщо не бреше казкар? Уявила собі, як повертаюся з озера, затискаючи в руці дорогоцінний камінчик, і як усі здобутки Ульпії тьмянішають у порівнянні з цим. Та про мене саму казки складати стануть! Мовляв, звичайна дівка, а не побоялася піти в те місце, що й чоловіки обходять десятою дорогою! Та ще й не з порожніми руками повернулася! Думка ця здавалася все більш спокусливою. І до кінця наших посиденьок я вже твердо вирішила, що точно завтра вдень вирушу до Проклятого гаю.

Найважче було не вибовкати все Веріці. Вона, як на гріх, раз у раз поверталася до цієї історії. Казала, як було б чудово розбагатіти, як той хлопець! Я її слухала і стискала зуби, щоб утримати язика за зубами. Ну, нічого, вже завтра, коли повернуся з дорогоцінним каменем, все докладно розповім сестрі! А якщо повернуся ні з чим, то хоч ніхто про мою ганьбу не дізнається.

Остання думка остаточно переконала у необхідності мовчати. Ставати загальним посміховиськом не хотілося. Ульпія взагалі могла вигадати ту історію. Хоча ні, на таке у неї розуму не вистачило б. Тож є надія, що це може бути правдою.

Перед сном я знову та знову повторювала заповітні слова, що допоможуть домовитися з духами озера. Їх ми змусили Ульпію відкрити ще вчора, коли обговорювали подробиці. Ну а що? Раптом знадобиться. Але сумніваюся, що хтось з дівчат дійсно скористається отриманими знаннями. А ось я це зроблю!

Мимоволі на обличчя наповзала гордовита посмішка від усвідомлення власної сміливості. І дурості, – уїдливо додавав внутрішній голос. Але я його заглушила барвистими мріями про те, що робитиму з вторгованими за камінь грошима.

Вдень я, щоб не викликати підозр, сказала матері, що віднесу батькові обід у поле. Впоравшись з цим якнайшвидше, побігла до заповітного гаю. До того часу, як зайшла під прохолодну тінь дерев, з мене вже сім потів зійшло. Парило так, що мізки плавилися. А тут ще я мчала так, наче за мною нечисті духи гналися. Тож поки дісталася озера, хотілося лише одного – зняти одяг мало не зі шкірою та поринути у рятівну прохолоду води. Але я утрималася від такої необережності. Пам’ятала, які мешканці живуть на глибині цього зовні звичайного озера. Обмежилася тим, що занурила руки у воду і хлюпнула собі на обличчя. Мало не застогнала від задоволення. І ще сильніше захотілося поринути у прохолодну глибину.

А потім і зовсім уява розігралася. Я уявила собі, як розповідатиму дівчатам, що не побоялася навіть викупатися в проклятому озері! Після такого мій авторитет зросте на неймовірну височінь. І навряд чи Ульпія зможе мене після такого за пояс заткнути.

Озеро здавалося таким спокійним та мирним! Біля берегів воно взагалі було дзеркально-прозорим, і видно було кожен камінчик на дні. Жодних нечистих сутностей не спостерігалося. Тож я наважилася. Скинула запилений і змоклий від поту одяг, залишила його на березі і в чому мати народила ступила у воду.

Тіло вдячно відгукнулося низкою мурашок, і я рушила далі. Щоправда, була постійно напоготові. Озиралася на всі боки і вдивлялася у водну глибину. Раптом якась погань, якій вдень належить тихо-мирно спати, крім випадку, коли її заповітними словами покличуть, раптом таки надумає напасти. Тож я тоді в два стрибки опинюся на березі.

Але все було спокійно. І я поступово розслабилася. Плюскалася в приємній воді. Гралася, наче мала дитина, ганяючись за рибками. Напевно, минуло не менш, як година, коли я, нарешті, згадала, навіщо взагалі сюди прийшла. Та й від прохолодної води почало трохи зводити м’язи.

І я, задоволена та трохи втомлена, попливла до берега. Відшукала відповідний камінчик, пам’ятаючи, що дорогоцінний буде такого ж розміру. Треба підібрати не надто великий, щоб змогла його з собою забрати, але й не дуже маленький – все-таки вдруге я на подібну пригоду навряд чи наважусь.

Отже, визначившись з каменем, я урочисто промовила тричі потрібні слова і поклала свій майбутній скарб біля берега. Помилувалася ним, уявляючи, який саме камінь хотіла б побачити після того, як прокинуся. Вирішила, що найбільше мені подобаються смарагди. Під колір моїх очей. Можна буде навіть крихітний шматочок від нього відколоти і зробити собі коштовну прикрасу. Справжню, а не таку, як синок старости подарував! Ось Ульпія заздритиме!

Вдосталь науявлявши собі, з якою пошаною і повагою незабаром на мене дивитимуться односельці, я витяглася на березі, щоб трохи обсохнути на сонечку. Натягувати на мокре тіло одяг не хотілося. Та й хто мене тут побачить? Нечисті духи хіба що. А тим навряд чи до моїх принад є діло. Ех, знала б я тоді, які інколи дивні нечисті духи бувають... Але тоді я нічого про це не знала.

Мирно собі лежала на сонечку, поки не зморив сон. Напевно, я навіть усміхалася уві сні, так було добре та хороше. Зате пробудження виявилося не з приємних.

У першу мить, ще не розплющуючи очей, я спробувала зрозуміти, що саме мене розбудило. Сонце ніби зайшло за хмари або його заступила якась темна тінь. А ще було відчуття чийогось пильного, чіпкого погляду. Відчуття дуже незатишне.