Втікачка з Сутінкового світу - Марина Сніжна

Раптом пам’ять послужливо нагадала, де я взагалі знаходжуся. А якщо зараз мене духи озера розглядають і розмірковують, що зі мною зробити: з’їсти живцем чи на глибину затягнути і зробити однією з них? Ця думка змусила різко розплющити очі. З губ зірвався крик, коли я побачила темну постать, що схилилася наді мною.

– Не їжте мене, будь ласка! – випалила я, перш ніж взагалі зрозуміла, що верзу.

Пролунав гучний сміх. Постать розігнулася і трохи змінила положення, відступивши від сонця. Я змогла розгледіти її детальніше. І відразу спалахнула до коріння волосся, усвідомивши, у якому я зараз вигляді. Потяглася за сукнею і поспішно прикрилася, з острахом розглядаючи чоловіка, який сміявся наді мною.

Не надто високий, але з непоганою статурою, що підкреслював явно дорогий чорний костюм. Одразу подумала – і як йому не жарко в чорному ходити в таку спеку? На грудях виблискував золотий медальйон, усипаний коштовним камінням. Пальці унизані перснями. Через плече недбало перекинутий плащ. Обличчя в чоловіка було з різкими, навіть хижими рисами, хоч і по-своєму привабливе. Густі чорні брови з крутим вигином надавали чорним очам ще більшої виразності. Волосся теж було чорне. Блискуче та доглянуте, воно доходило йому до плечей. Подумки я назвала його Чорним Лордом.

Трохи віддалік паслася коняка. Теж чорна, до пари господареві. Цікаво, він спеціально таку підбирав?

Все це я відзначала побіжно, доки гарячково намагалася зрозуміти, що робити і як поводитися. А потім і зовсім мене наче морозом обдало, попри те, що сонце продовжувало добряче припікати. Що взагалі цей чоловік робить біля озера в Проклятому гаю? Від шляху далеко, тож просто проїжджати повз не міг. Чи він теж сюди за дорогоцінним камінням припхався? А тут я йому всі задуми сплутала! Може, в озерної нечисті взагалі все чітко прораховано: один камінь на день, не більше.

Так… Ситуація невтішна. А може, я Чорному Лорду свій камінчик віддам і заберуся звідси швиденько? Якось мені все менше подобається те, що відбувається. І чоловік цей чомусь лякає, хоча нічого поганого мені й не робив.

Поки що не робив, – розсудливо врізався у роздуми внутрішній голос. Тікати тобі треба, поки він ще ірже і на тебе особливої ​​уваги не звертає!

І я обережно почала підійматися на ноги, продовжуючи прикривати сором сукнею.

Чорний Лорд перестав сміятися. Щоправда, тепер широко посміхався. У темних очах світилися веселі іскорки. Він з цікавістю спостерігав за мною, явно чекаючи моїх подальших дій.

Все більше бентежачись, я переминалася з ноги на ногу. Надягти сукню так, щоб при цьому хоч на кілька секунд не оголитися перед чужим чоловіком, доволі важко. Може, йому вистачить совісті правильно зрозуміти мої труднощі і відвернутися? Не вистачило. Навіть руки на грудях схрестив і прийняв зручнішу позу. Ось же гад! Він що думає, якщо лорд, то можна звичайну дівчину ні в гріш не ставити?! Хоча, з чого я взяла, що він взагалі лорд? Через те, що одяг дорогий? Ну то якщо він постійно це озерце відвідує, то може легко собі таке дозволити. Нечисті на нього вправно працюють, підганяючи нові скарби!

Чоловік знову розреготався. Я навіть здивувалася. Чого він постійно ірже?

– Ти хто така? – нарешті, подав він голос.

Так я тобі й сказала! Щоб потім остаточно  осоромитися, якщо він розбовкає комусь з моїх знайомих, що мене тут голу бачив? Хоча навряд чи такому багатію спаде на думку заїхати до нашого Доргена і поділитися з селянами такими подробицями. Але все одно краще не ризикувати.

Чоловік задоволено кивнув якимось своїм думкам і його очі ледь помітно блимнули.

– Нащо вам це знати? – неприязно буркнула я. – І взагалі, мені треба вдягтися.

– То я хіба заважаю? – посміхнувся Чорний Лорд.

Я насупилася, не знаючи, як краще сказати йому про мої труднощі, щоб при цьому з сорому не померти.

– А може, ви вже підете своєю дорогою? – зважилася я на хитрість. – Он ваш кінь уже копитом б’є від нетерплячки!

Ніяким копитом кінь не бив, мирно собі щипав травичку. Але я вирішила, що чоловік цього не помітить. Дивиться він зараз тільки на мене, наче ніщо інше його взагалі не цікавить. У тому числі й коняка, про яку я щойно збрехала. Губи Чорного Лорда затремтіли, ніби він ледве стримував новий напад сміху.

– Давай домовлятися, – несподівано запропонував він м’яким вкрадливим голосом.

Я підозріло наморщила лоба. Щось не подобається мені його тон! Навіщо мені взагалі з ним про щось домовлятися? Нехай забирається геть, і я теж якнайшвидше це зроблю. І бажано інакшим з ним шляхом.

Краєм ока зиркнула на те місце, де залишила камінчик. Цікаво, він ще там чи цей злодюга його вже привласнив? Розгледіти ніяк не вдавалося. А підійти ближче так, щоби не світити голим тілом, було неможливо. І я похмуро витріщилася на несподіваного свідка мого безславного походу на озеро.

– Про що ви хочете  домовитися? – неохоче запитала, зрозумівши, що інакше навряд чи вдасться його позбутися.

– Ти скажеш мені своє ім’я і дозволиш провести, а я відвернуся хвилин на п’ять.

Щось домовленість якась кепська! Я йому, можна сказати, своє чесне ім’я видам і покажу, де живу, а він тільки відвернеться!