Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

— Дайте вгадаю, зараз ви запропонуєте прогулятися до міста, а на зворотному шляху мене знову не пустять на територію академії? — підняла я праву брову, вирішивши, що коли я вже огризнулася раз, то повернення на стежку смирення виглядатиме програшем.

— О, що ви, леді Лорейн, — скривився чоловік. — Як можна не пропустити викладача. Що ви?

Я прикусила язик, щоб не пуститись у відверте хамство.

— Якщо ви мені відмовите, я прийму це як образу.

Відвертий шантаж. Справжнісінький. І такий... Наче він знає більше, ніж каже мені. Наче завдана образа буде коштувати мені занадто дорого.

Інтуїція волала про дві речі. Перша — мене в жодному разі зараз не пустять на заняття. Навіть якщо вісника насправді не було. І друга — відмовляти наступнику імператора надто ризиковано для моєї родини. А з тим натиском, з яким вiн наполягає на цій прогулянці… Тут щось дуже нечисто.

— По території академії. Не більше години, — ввела я свої правила у цю гру.

— Бажання дами, закон, — кивнув лорд Хамарт, вдруге галантно пропонуючи мені лікоть.

Але я вдала, що не помітила цього і зробила крок до виходу. Мій пас рукою чоловік навряд чи побачив, максимум — відчув чаклунство. Та тільки моє коротке повідомлення ректорові вже було доставлено.

Я попросила вибачення за те, що не відвідала лекцію. І вказала винуватця цієї проблеми. Не впевнена, що це врятує від догани. Та це був мiй максимум у цiй ситуації.

— Не переживайте ви так, леді Лорейн, — чоловік порівнявся зі мною і ніби прочитав думки. — Одна лекція не спричинить проблем. Все ж таки ви моя наречена, а значить я маю повне право…

— Я не ваша наречена, лорд Хамарт.

— Так? — здивовано хмикнув він і клацнув пальцями. Прямо з повітря матеріалізувалися якісь папери. — А це що тоді?

Тремтіння пробігло по тілу, погане передчуття стягнуло зашморгом горло. Я взяла в руки документи і ледве стримала стогін розпачу.

Відмов я йому у прогулянці і на нашому роду довелося б виплачувати грошову компенсацію за образу. Тому що наказом імператора відучора я вважалася офіційною нареченою Хамарта де Лавінда.

— Без дозволу голови роду, — приголомшено промовила я.

— Наказом самого імператора. Можете залишити цю копію у себе, леді Лорейн. В мене є інша.

В очах потемніло.

Все скінчено. Якщо не прокляттям, то ось таким ударом по голові.

Ніхто не посміє заперечити імператору. Ніхто не виступить проти або на мій захист. Жодна жива та нежива душа не зможе мені допомогти.

— Ходімо, моя люба наречена, ви обіцяли мені прогулянку, — він не посміхався, але я відчувала емоції переможця, які йшли від чоловіка.

— Я не найвигідніша партія, лорд Хамарт, — вимовила у відповідь, відчуваючи, як земля під ногами тремтить. Чи це я тремчу? — Мій рід практично зубожів, посагу у мене немає, та й характер поганий.

— Становище вашої сім'ї ми виправимо після нашого весілля, — спокійно промовив він. — Ваше придане мені не потрібне. А з характером… ну, так навіть цікавіше буде, леді Лорейн.

Я йшла поряд із де Лавіндом і слухала все те, що незабаром зміниться в моєму житті. Бажання сперечатися та боротися з несправедливістю було хоч греблю гати. А ось сил… сил зараз на це не знайшлося.

— Бачу, що вам дуже подобається викладання, — сказав він, підлаштовуючись під мій повільний крок. — Що ж, я поки що нічого не маю проти. Повернемося до цієї теми після заручин.

— Як скоро? — хрипким голосом поцікавилася я.

Хамарт дуже різко розвернувся, пропалив мене невдоволеним поглядом:

— Леді Лорейн, відучиться від звички перебивати свого майбутнього чоловіка.

Потім тон пом'якшав і він додав:

— Півроку, нам все ж таки треба дізнатися одне одного краще.

У його словах я вловила знущання. І це мене напружувало. Цією людиною рухає аж ніяк не велике почуття, що окрилює. Йому щось від мене треба. І варто у всьому цьому розібратися до того, як під час заручення ми вимовимо зв'язувальні слова клятви. А я повністю стану власністю чоловіка. Без права вибору та голосу.

Півроку... Значить, у мене є всього півроку, щоб знайти спосіб обійти наказ імператора.