Не можна вбити - Велена Солнцева

Настя

Захар дістав невелике кругле дзеркальце.

-Нам потрібно швидше йти, поки козел безрогий до господаря не доскакав.

- Він же тебе знає, чи не так?

- Тією чи іншою мірою ми всі один одного знаємо.

Він ухилявся від відповіді, йому не хотілося про все це говорити, але мене просто розпирало від цікавості.

Кинувши дзеркало нам під ноги хлопець пробурмотів:

-Вихід має бути там же де і вхід. Тобі зрозуміло?

Дзеркальце посмикнулося брижами.

-От і чудово, а тепер будь чемним і зроби нормальний вхід щоб ми могли пройти.

Невеликий дзеркальний простір почала заповнювати смола, яка булькаючи стрімко розповзалася на всі боки, поки не перелилася через оправу, стрімко заповнюючи все навколо себе.

-Досить. - різкий окрик Захара і горщик перестав варити. - Ходімо.

Схопивши за руку потягнув прямо до смоли, я вперлася так як спогади про те що трапилося коли я ступила в схожу жижу все ще живі і зараз оточуют мене.

-Або ти сама зробиш крок, або я тебе туди силою запхну.

Закривши очі і міцно стискаючи чоловічу руку, зробила крок слідом. Цього разу було значно легше, варто було зробити крок, як відчула невеликий опір, ніби проходжу через водоспад, і наступної миті запах затхлості вдарив у ніс.

-Ми у бабусі?

Захар стояв поруч, уважно розглядаючи чорну дзеркальну гладь.

-Так.

Відпустивши мою руку, щось там покрутив на важкій рамі, і я побачила своє відображення - виснажене, з червоними від втоми та сліз очима.

-Нам потрібно поговорити.

Я  була з ним цілком згодна.

-Зараз ти спокійно сядеш у мою машину, і ми поїдемо до мене додому, тому що тут стає небезпечно.

-А як же мама з Катею? Я не поїду звідси, поки не знайду їх.

Захар важко зітхнув і скуйовдив волосся, я помітила як часто він це робить.

-Мій будинок недалеко, ми поговоримо і повернемось їх шукати. Добре?

Уважно подивилася на хлопця, зважуючи всі за й проти. Насправді я вже зрозуміла, що все не так просто як здавалося на самому початку, і мені самій не розібратися, тим більше мені точно не допоможе ніякий місцевий дільничний.

-Йдемо.

Вдоволено кивнув, задоволений моєю відповіддю він перший вирушив на вихід. На порозі, біля самих дверей, замерли нерухомими статуями пси.

-То це твої?

Я кивнула у бік найбільшого, який віддано заглядав у вічі господареві, тихо скиглячі.

-Можна і так сказати.

-А хто ж їх годує?

Захар глянув на мене як на ідіотку.

-Їм не потрібна звичайна їжа, це не зовсім звичайні собаки, вони харчуються сильною енергією, саме тому до тебе прив'язалися.

Тілом поповзли мурашки.

-Тобто ти хочеш сказати, що ці милі створіння харчуються мною?

Він посміхнувся.

-Не хвилюйся, більше необхідного не візьмуть, а тобі зараз надлишок енергії ні до чого, не вмієш користуватися не берись.

Ще раз подивилася на звірів, які йшли за нами крок у крок, не відстаючи ні на мить.

-А м'ясо їли тільки за вухами тріщало. - Докірливо поскаржилася я.

-Ніщо людське їм не чуже, вони можуть вживати і звичайну їжу, особливо м'ясо.

Відкривши для мене двері машини, Захар почекав поки я сяду, і тільки після цього зайняв своє місце.

-Їхати не довго, мій будинок на іншому кінці селища.

-У тебе теж тут будинок? - мені просто необхідно було про щось говорити, оскільки тиша здавалася надто гнітючою, і всякі не дуже приємні думки наполегливо лізли в голову. - І давно ти тут мешкаєш?

Захар уважно дивився на дорогу, в салоні машини пахло сигаретами та єфірним маслом.

-Нещодавно, наїжджаю сюди періодично після смерті діда.

-У тебе помер дідусь? Співчуваю.

Хлопець глянув на мене.

-Не варто. Він був ще тим козлом, і я вдячний тому хто його все-таки прикінчив.

Прикусила язик, боячись запитати чи зробити щось не так. Захар і так був напружений надміру, його руки з силою стискали кермо, погляд був надто зосереджений на дорозі. Проїжджаючи повз знайомий магазинчик він пригальмував.

-Сиди тут, я зараз повернуся. - вийшовши з машини, наказав собакам, які весь цей час не відстаючи бігли за нами. - Охороняти.

Вони відразу оточили машину, тільки після цього він попрямував до магазину. Я ж не марнуючи часу оглянула салон - залізла в бардачок, оглянула сидіння, але так нічого так і не знайшла, крім водійського посвідчення на ім'я Чертополохова Захара Даміановича. Двері магазину рипнули, я одразу ж сіла рівно, склавши ручки на колінах. Захар йшов помахуючи пляшкою дешевого вина та пакетом шоколадних цукерок. Сівши в машину уважно озирнувся.

-Все перевірила?

Невпевнено кивнула, хлопець пірнув рукою глибше під крісло і витяг пістолет.

-Хм, отже не все.

Спиною втиснулася в крісло.

-Не бійся, це про всяк випадок.

Він засунув його назад під сидіння.

-Навіщо тобі вино?

Захар перекинув куплене назад.

-Це тобі.

Здивовано подивилась на хлопця.

-Я не п'ю спиртне.

Захар на мить відірвав погляд від дороги, уважно оглянув мене з голови до ніг, і якось неприємно посміхнувся.

-Тобі знадобиться.

Ця абсолютна невизначенність починала все більше нервувати, і коли я накрутила себе вже до точки кипіння, ми зупинилися біля невеликого будиночка з червоної цегли. Він сумно дивився на нас рамами темних вікон, з білою фарбою що облупилася. Видно господар не часто сюди заглядає, хоч трава у дворі була скошена і прибрана.

-Чекала побачити палац? - як виявилося весь цей час Захар уважно стежив за моєю реакцією. - Вибач я не мільйонер, і навіть не таємний олігарх, який заради приколу живе у глушині. У цьому будинку буваю нечасто, і зараз не бачу сенсу вкладати в нього купу грошей.

Він кивнув мені на двері і сам вибрався з машини, попередньо прихопивши все придбане.

-Ну пішли пташка, зараз будемо знайомитися ближче.