Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

— Ходімо, — Ріхтан підхопив мене під лікоть, а потім трохи тихіше додав, — не хвилюйся. Все буде нормально.

Я кивнула і зробила крок вперед. Портал вивів нас до воріт будинку роду Атрікс, дорога порожня, а сонце повільно спускалося небом на захід. Нас не було майже добу.

— Спасибі, — я глянула на некроманта. — Далі я сама. І ти поговори з ректором, будь ласка. Навряд чи він слухатиме Зіанара, він все ж таки студінт. А нам потрібна допомога, щоб знайти Кову.

Ріхтан кивнув, а потім різко перевів погляд на будинок, між його брів залягла глибока зморшка. Я простежила за очима.

— Що трапилося?

— Дуже сильний сплеск магії.

У першу секунду я навіть не відразу усвідомила сказане, а потім перед очима потемніло. Я зірвалася з місця і кинулася до хати. Прошмигнула між стулками воріт і побігла до дверей. Слова чаклуна підняли в душі паніку. Тато дуже рідко чаклував. Так рідко, що великих сплесків магії не було вже більше десяти років.

Вища матерія, хай усе буде гаразд. Будь ласка...

Я штовхнула двері і застигла на порозі, не в змозі вдихнути.

Хол перетворився на місце битви, столики перевернуті, вази розсипалися уламками, картини розбиті, частина стіни обвалена.

— Батько! — Паніка прорвалася в голос. — Батько!

Молячи всі вищі сили, я злетіла сходами на другий поверх і кинулася до його кабінету. Не дивлячись під ноги, об щось спіткнулася. Кинула короткий погляд униз і заверещала.

У дверях лежало тіло однієї з служниць.

— Батько!

— Лорі, — Ріхтан злетів за мною. — Що… Нижча матерія.

— Батько! — я кинулася до його кабінету, натиснула на ручку і, штовхнувши двері, влетіла всередину.

Серце здригнулося, усередині щось клацнуло.

Кабінет лорда Атрікса виглядав ще гірше за хол. Меблі перетворилися на уламки, вікно ощерілось розбитим склом, у повітрі пахло гаром і кров'ю. А біля каміна…

— Анір! — я затиснула рота долонею, дізнавшись брата зі спини.

Він сидів навпочіпки в розірванiй форми імперського воїна, закривав щось собою. Брат різко обернувся, зустрівся зі мною поглядом. В його очах блищали сльози.

— Батько! — я нарешті помітила його, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

Лорд Атрiкс сидів на підлозі, притулившись спиною до стіни. Очі закриті, але вії тремтять. Груди повільно піднімаються від рваного дихання. А в грудях... у грудях стирчить кинджал.

— Ні! — я в два стрибки виявилася поряд, впала на коліна і спробувала влити в нього цілющу магію.

Брат сидів поруч, його трясло, Анір не міг і слова вимовити.

— Ріхтан! — я обернулася до проходу, де завмер чаклун. — Не стій! Допоможи! Ріхтан…

Я сама чула розпач та страх, які звучали замість слів.

— Лорі… я некромант, а не бог, — прошепотів він, дивлячись таким поглядом, що в мене всередині щось обірвалося.

— Про що ти? — Видихнула я, стискаючи кулаки від злості.

— Хіба ти не відчуваєш? — похитав він головою. — Кинжал вимочений у отрутi королівської віверни...

Я хапнула ротом повітря, не вірячи тому, що почула. І що також відчувала. Ауру чистої отрути вірні.

Ні! Не може бути! Ні! Я не так хочу платити за свої помилки! Тільки не так!

— Тату, будь ласка, розплющи очі, — прошепотіла я, піднімаючи його ще теплу руку, по моїх щоках потекли сльози. — Тату, прошу тебе. Це я, твоя дочка. Твоя Лорейн. Тато, будь ласка, ні…

Вії здригнулися, лорд Атрікс розплющив затуманені болем і отрутою очі. Спершу подивився на сина, потім на мене і слабо посміхнувся.

— Моя сім'я, — прошепотів він, осиплим голосом, — Мунда тільки не вистачає.

— Тату, ти тільки тримайся, ми щось придумаємо, — мій голос здригнувся.

Я брехала. І йому, і собі. Отрута королівської віверни смертельна. Без виключень. Немає жодних "але". Жодного порятунку.

— Лорі, — похитав він головою і на мить заплющив очі, — як добре, що ти тут, люба…

Тато закашлявся, вчепився в мою руку і зустрівся зі мною.

— У мене мало часу, вислухай, прошу...

— Звичайно, тату, — я придушила схлип, закусила губу до крові, відчуваючи, як серце розривається від болю.

Він вдячно кивнув, скривився та заговорив, роблячи довгі перерви між словами.

— Двадцять п'ять років тому я зрадив королівську сім'ю де Вальде, — прошепотів тато. — Так всі думали. Так вважає імператор. Я привів загін ворогів до Місячного палацу, вони знищили всю родину де Вальде. Так усі думали. Але це брехня.

Він знову закашлявся, з куточка рота потекла кров. Анір втер її хусткою і глянув на мене блискучими від сліз очима.

— Тому що тієї ночі ми підмінили дитину, — захитуючи очі, промовив батько. — Новонароджене немовля. Королева та моя дружина народили дітей із різницею у два дні. Король наказав мені допомогти, врятувати королівство, пожертвувавши всім. І ми поміняли дітей.