Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

— Немає потреби, до в'язниці є інший вхід, — озвався Ріхтан, оглядаючись.

— Звідки ти все знаєш? — підозріло поцікавився Зіанар.

— Зараз час вдаватися до пояснення? — хмикнув некромант, прямуючи кудись у глиб парку.

— Не вір йому, — прошепотів ельф, коли я пройшла повз нього.

Але я лише відмахнулася від його застереження. Не зараз. Пізніше. Все потім.

Але коли чаклун зупинився біля колодязя, що обріс мохом, питання почали з'являтися і в мене.

— Ти збожеволів, — прошепотіла я, перегинаючись через край і вдивляючись у темряву.

— Там вода, — попередив чоловік. — Глибина не більше трьох метрів. Якщо стрибнемо, не розіб'ємось. Але я взяв мотузку.

— Я не спущусь, — похитала головою. — Ніколи не давалися заняття з лазання. Та що там, я фізичну підготовку часто пропускала.

Чоловіки зустрілися поглядами.

— І що робити? — запитання застигло у Зіанара на губах.

— Спустимо її, що, — огризнувся некромант, допоможеш мені.

Чоловік витяг з невеликої сумки, яку я навіть не помітила до цього моменту, моток мотузки і розмотав. Скрутив велику петлю знизу.

— Сідаєш, тримаєшся, ми спускаємо.

Я озирнулась у бік воріт:

— Патрулів давно не було. Можуть зараз проходити.

— Цю частину парку майже не патрулюють. Глухий кут. Давай.

Реальність перетворилася на справжнісіньке безумство. Я виконувала вказівки чаклуна, трималася руками за мотузок і балансувала весь той час, що мене спускали темним жерлом колодязя. Від холоду та страху трясло.

А коли ніг торкнулася вода, я смикнула за цю кляту мотузку, показуючи, що все добре і повільно вислизнула з петлі, яка підтримувала під попу. Вислизнула і моментально пішла під товщу крижаної води. Вона відразу набралася в черевики, одяг поважчав, сумка тягла на дно.

Двома гребками я випливла на поверхню і попливла до найближчої стіни. За кілька хвилин до мене приєдналися чоловіки.

— Ти ж розумієш, яке це божевілля? — стукаючи зубами, поцікавився Зіанар.

— Пізно ти передумав, — обложив його Ріхтан. — Якщо вже йти до кінця, то рішуче. А не боягузом.

— К-к-куд-д-ди далі?

— Вправо, — чаклун розвернувся і попив кудись убік.

Я орієнтувалася тільки на звук, попрямувала за ним. Судома схопила по дорозі. Я охнула, схопилася за ногу і не змогла нею поворухнути. Ельф підхопив мене.

— Тримайся.

— Руку, — пролунало звідкись зверху.

Довірившись їм обом, я підняла праву руку вгору і відразу була висмикнута з води Ріхтаном фон Логаром.

— І ти руку!

Наступним на невеликий виступ був виловлений ельф.

— Швидше, а то занедужаєте, — некромант обтрусився від води, ніби зовсім не відчуваючи холоду, і поквапився вузьким проходом уперед.

Я трималася за слизьку стіну і з кожним кроком переконувала себе, що роблю все правильно. Але емоцій і паніки було не так вже й легко позбутися. Хтось може сказати, що я боягузка. Але не бояться лише ідіоти та мерці.

— Сюди, — Ріхтан звернув у неглибоку нішу і вперся носом у мур.

— Припливли? — прошепотів третьокурсник, клацаючи зубами.

— Ні, — невдоволено обізвався чаклун, натискаючи на кілька каменів у кладці.

Щось тихо скрипнуло, почало рухатися і стіна повільно з жахливим гуркотом почала відсуватися.

— Зараз вся варта збіжиться...

— Діємо швидко! — чаклун пірнув у лаз першим.

Я поспішила за ним і опинилася у довгому темному коридорі. Рухатися швидко не було можливості. Якийсь час йшли мовчки, а потім хід вильнув і ми опинилися біля ще однієї стіни. Ця пішла убік так само голосно і випустила нас ... в одну камеру. На щастя, пусту. І на ще величезне щастя, відкриту.

— Чудово, — некромант штовхнув ґратчасті двері. — Куди далі?

— Сюди, — я кинулася до дальньої камери, забувши про страх, холод і втому. Пам'ятаючи лише про те, що мусить врятувати Кову від жахливої ​​долі. Маю допомогти їй, як вона допомогла нам із Зіром.

Ось тільки... тільки клітка виявилася порожньою.

— Не може бути, — видихнула я, вчепившись у прути і смикнувши їх на себе.

Метал забрязкотів, задзвенів. Але це нічого не змінило. Кови в ній не було.

— Ти певна, що це тут? — видихнув Зіанар, озираючись.

— Т-так…

— Треба йти, зараз тут буде стража, — Ріхтан озирнувся у бік дверей.

— Я не піду без неї.

— Її тут немає, — чаклун повернувся до мене. — Ми запізнилися.

— Н-ні, — по щоках потекли гарячі сльози. — Ні-ні-ні. Вона жива. Вони не могли її вбити. Не так швидко.