Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

Час летів з шаленою швидкістю. Я встигла забігти до себе в кімнату, переодягнутися в темні штани і таку ж блузку. Плащ запхала в сумку, туди ж поклала зелений кристал і кілька пляшечок із зіллям. Чарами нам користуватися не можна, проте ніхто не ставив заборону на еліксири.

Зіанар чекав на мене біля виходу з житлового корпусу.

— Лорі, не подумай, я не відмовляю, — почав він, а я різко загальмувала і обернулася до нього обличчям.

— Тоді тобі краще акуратніше підбирати слова, — не знаю, звідки взялася ця злість. Але я не була готова сумніватися у своїх рішеннях та діях. — Це єдиний шанс. Мій єдиний шанс. Як сказав Ріхтан, ти можеш відмовитись. Поки що можеш.

— Та не збираюся я! — обурився ельф. — Я просто хочу тобі сказати, що ти не зобов'язана ризикувати всім заради бестії.

— Ця бестія повірила мені, — сказала я, дивлячись третьокурснику в очі. — Довірилася. Повірила моєму слову. Тут навіть не про те, що я отримаю відкат, якщо не виконаю обіцянку, ні! Що я за людина тоді, коли не можу тримати своє слово?

— Звичайна людина. Не все залежить від нас, Лорейн. Не можна контролювати усі.

— Але можна хоча б спробувати, — я похитала головою, розвернулася і мало не бігцем кинулася до академічного будиночка некроманта.

Не можна було допустити навіть тіні сумнівів!

Зіанар прийшов за кілька хвилин. І ми розпочали складати план дій. На словах все виходило надто просто, надто легко. Але насправді все навряд чи виявиться саме так.

З першою перепоною ми зіткнулися, коли ніч поглинула світ. Портал вивів нас на далеку вулицю неподалік центральної площі, ближче з'являтися просто не можна. Її патрулювали гвардійці. І саме через неї лежала наша дорога до замку.

— Випийте, — я видала чоловікам по дві бульбашки із зіллям. — На дві години покращать нам зір та слух. Цього має вистачити, щоб пробратися до в'язниці. А друге не дозволить відшукати нас найпростішими перевірочними чарами. Моя технологія. Діє три години.

Вони випили залпом, віддали мені порожні флакони. Ріхтан накинув капюшон і першим ступив у бік площі. Магічні ліхтарі горіли по периметру, чудово висвітлюючи практично весь простір.

А я тільки зараз усвідомила, що підбила на таку сумнівну та небезпечну авантюру спадкоємця правлячого будинку ельфійської провінції та другого принца королівства Хелдон.

Здається, з віком я не втратила умінь, які в дитинстві допомагали підбивати братів на необдумані вчинки.

Площу ми минули без пригод. Довго затримувалися у тіні, подалі від освітлених ділянок. Завмирали біля будинків, коли мимо проходили стражники. Але в результаті все ж таки змогли дістатися до замку, хоч і пізніше, ніж планували.

— І що далі? — Зіанар із сумнівом зиркнув на високу кам'яну стіну, що обгороджувала територію замку. — Тут навіть факультатив із фізичної підготовки не допоможе. Там магія. І високо до того ж.

— Правильно, — кивнув некромант, — але навіщо лізти, якщо можна пройти крізь ворота.

— Ти точно не підставити нас хочеш? — пошепки поцікавився третьокурсник, боязко озираючись. — Думаєш, брами ніхто не охороняє?

— Імперські гвардійці не такі дурні, — хмикнув чаклун. — Зараз все буде.

— Магію ж не можна, — згадала я.

— Її зараз створювати не можна...

Не знаю, що він ще там хотів сказати. Але від найближчого дерева відокремилося дві тіні і повільно побрели у бік воріт. До вух долетіло тихе бурчання і гарчання.

— Підконтрольна немерть, — впалим голосом промовив ельф. — Так, у нас так багато вищих некромантів, що ніхто нічого не запідозрить.

— Не запідозрить, — прошепотів Ріхтан, хмурячись.

Я читала, що для контролю немертiв таким некромантам треба було лише подумати. Від чого зараз і намагався відвернути чаклуна Зіанар.

Тим часом немертi наблизилися до воріт, підняли по каменю і влучно шпурнули в зачинені стулки. Потім ще. Ще. І ще.

Рівно, поки на оглядовій башті не спалахнуло світло, а на стіну не злетів розбуджений стуком стражник.

— Хто? — грізно гаркнув він, придивляючись до темряви, де ховалися немертi.

Замість відповіді, зомбі підняли ще каменю і прицільно кинули їх у воїна. Один снаряд вдарив чоловік у плече, інший влучив у шолом.

— Ну, я вас! — обурився стражник, бігцем спускаючись униз. Почувся шум механізму, ворота відчинилися. В темряву зробили кроки двоє сонних чоловіків зі смолоскипами в руках. Один із зомбі встиг кинути ще каменем. А потім умертвіння розвернулися і рвонули до міста.

Стражники вирішили, що їх ризикнули позлити якiсь хлопчаки, кинулися за ними.

— Пора, — Ріхтан озирнулася і першим попрямував до воріт.

Серце билося десь у кінчиках пальців, з перервами та затримками. Від страху і усвідомлення всього, ставало погано. Але я поспішала за чаклуном.

За воротами виявилося порожно. Ми благополучно зникли за високими темними кущами.

— Тепер лишилося потрапити до замку, — прошепотіла я, окидаючи поглядом неприступну фортецю, каміння для якої було загартовано в полум'ї останнього дракона.