Не повертай мене - Джулія Рейвен

Ян

Цілісіньку годину я сиджу в допотопному кабінеті слідчого Бестижева і дивлюся, як він жує казна-де роздобуті бутерброди. Можливо, у нього скатертина-самобранка, добре замаскована під облізлу тумбочку. Щоразу нахиляючись під стіл, він повертається з новою порцією їжі. Хлібні крихти випадають із його рота на стіл, і Бестижев поспішно збирає їх і закидає назад. 

— Ну що ж, громадянин Ян Баженов, — хмурячи в кілька глибоких складок чоло, слідчий нарешті обдаровує мене своєю дорогою увагою. Гучно сьорбає чай і з набитим ротом повторює одне й те саме питання:

— Зізнаватися будемо?

Його густі чорні вуса з сивою прожилкою посередині живуть окремим життям, ховаючи в жорстких волосках залишки бутербродів.

Я гидливо морщусь, відводячи очі вбік. Мене зараз знудить. Картина не з приємних. Після пережитого вид їжі викликає повну огиду. Клунок зради, що стояв у горлі, теж не сприяв гарному апетиту. 

І як тільки Нік міг піддатися на вмовляння Емми? Не спитавши мене, не порадившись, вони вирішили шантажувати Яворського. Придурки. Два інфантильні дебіла, які так і не зрозуміли, наскільки мені дорога Мія і наскільки небезпечний її чоловік.

От подарував же Бог брата... придурка! Знайшов кого слухатися. Даю руку на відсіч, що ідея з викупом повністю належить Еммі. Вона ласа до грошей, та й до Мії особливо не палала симпатією.

Правильно кажуть: «Диявол криється в дрібницях». Я ж помічав дивні перешіптування брата з подружкою. Їхні короткі погляди, які мають під собою певні фрази. Але не надав особливого значення.

Блд! Це не вони дебіли, а я, не здатний зрозуміти очевидне. Адже моє нутро інтуїтивно попереджало, що вони щось приховують. Вони щось недомовляють. Але я повністю довіряв братові. Він точно не здатний на зраду. Він точно не встромить мені ножа у спину.

— Баженов, ти мене чуєш? — слідчий клацнув перед носом пальцями, повертаючи мене з роздумів у сувору реальність.

— Я ще раз повторюю, — втомлено потираючи перенісся, відказуючи все тією ж фразою: 

— Нікіта з Еммою ні до чого. Це я все вигадав і змусив їх взяти участь!

У нас із Ніком було негласне правило. Або навіть закон. Я суворо наказав йому відмовлятися від усіх висунутих звинувачень, якщо нас зловлять. Хтось має залишитися на волі, щоб допомогти втекти другому. Тому я був певен, що зараз брат мене без сумніву послухався і не зізнався у скоєному.

— Дурний, дурний малий, — тоном свого покровителя глузує Бестижев, — твій братик і його екзотична красуня дзвонили пану Яворському і вимагали викуп, — спершись на стіл, слідчий з прищуром витріщився на мене.

Якщо він думав, що в цей момент схожий на техаського шерифа, то жовті краплі майонезу на його вусах вважали інакше. Дурний позер зі своєю хворою фантазією.

— Тому що я змусив їх, — з натиском на кожному слові віддзеркалив його прищур, — ви знайшли награбоване? Ні. Ми є на камерах? Ні. Тільки відомості самого Яворського та його охорони. Нік з Еммою допомагали мені лише через страх, що я їх вб'ю. 

— Гарна легенда, — слідчий відкинувся на спинку крісла, видавлюючи з себе сміх. Він прилизав п'ятірнею волосся, не перериваючи свого пихатого зорового контакту, — але ж ми знаємо правду, — підморгнув мені з награною дружелюбністю. І кілька хвилин таранив мене похмурим поглядом.

Господи, коли цей цирк закінчиться? Нехай уже відведуть мене до ізолятора тимчасового утримання. Сил немає більше дивитись на подібних клоунів. Мені терміново треба придумати, як врятувати Мію. 

— Дозволь нагадати, — вклинився в мій розумовий процес Бестижев, — що щиросердне зізнання з видачею спільників помітно знижує термін відбування покарання. Тож подумай на дозвіллі, — повчально хитаючи головою, слідчий вивудив з тумбочки не пам'ятаю який за рахунком бутерброд і з новим запалом заходився його знищувати.

Щастить же людям з апетитом. Нічим його не зіпсувати.

— Варта! Виведіть затриманого! — тяжко пережовуючи житній хліб із ковбасою, Бестижев віддав короткий наказ у бік виходу.

Двері нерішуче відчинилися, впускаючи до кабінету щуплого поліцейського. Він впевнено перетнув кімнату і, допомагаючи мені підвестися, звелів іти поряд з ним.

М-да... Дуже страшний представник органів правопорядку. Якби я надумав зараз втекти, то вирубив би його одним поштовхом пальця. Середнього. 

Сонний черговий, що клює носом за віконцем приймальної кабінки, тьмяне світло в коридорі, кволий супроводжуючий — все тільки сприяло втечі. Але я не можу так вчинити з Ніком. Як би він не тупив, він мій брат. Моя сім'я. І рідніше за нього в мене нікого немає. Залишити його тут віддуватися за мене я не можу. 

— Вам дозволено один телефонний дзвінок, — зупинившись біля службового телефону, худорлявий вартовий подав тоненький голосок, — скористаєтесь?

А кому мені власне дзвонити? До Мії? Марно. Та й номера її я не знаю. Родичів у нас немає... Адвокату? Мені й так нададуть державного захисника.

— Ні, — кинув коротке хлопцеві, і ми попрямували далі. 

— Ну як хочете, — вирвався в нього невдоволений смішок, але тут же затих під моїм застережливим поглядом. Мабуть, він завжди суворо дотримується посадової інструкції. — Обличчям до стіни. Руки за спину, — зупинив він мене чітко біля одних з дверей.