Не повертай мене - Джулія Рейвен

Мія

Швидко сполоснулася, здригаючись від кожного звуку ззовні кімнати, я переступила високий бортик душової кабінки. Прохолодне повітря з кондиціонера неприємно облизало мокре тіло, змушуючи шкіру покритися армією мурашок.

Бр-р... Як холодно. Чоловік завжди підтримував температуру шістнадцять градусів у приміщенні, незважаючи на пору року. Такий собі обов'язковий пункт його гарного настрою. Точно псих.

Я закуталася у великий махровий рушник і обережно визирнула в привідкриті двері. 

Нікого. Слава Богу.

Мишкою прошмигнула в простору вбиральню і очима пробігла по полицях з одягом. Точно. Ось вона.

Вставши на миски, з найдальшого кута стелажу я дістала свою шкільну піжаму. Точніше, кігурумі у вигляді Пікачу. Яскраво-жовтий костюм з милою мордочкою на каптурі та хвостом у формі зигзагу. Головне, що він прикриває всі стратегічно важливі місця і його просто так не зняти.

Раптом Артем згадає про подружній обов'язок?

Фу. Необачний здогад викликав страшну огиду. Нехай тільки спробує. Я так просто не здамся. Хоча коли це чоловіка зупиняло?

Вдягнувшись у безглуздий костюм, я заходилася швидкими кроками міряти кімнату. Босі ступні потопали в пухнастому ворсі килима. Голова гула від нав'язливих думок.

Озирнулась. Ідеально вилизана спальня. Все, як Артем любить. Патологічна чистота та порядок. Будь-який залишений тюбик крему або кинутий на крісло светрик ставали причиною неабиякого скандалу. Сумно посміхнулася думкам, крокуючи вже повільніше.

Я періодично підходила до дверей і щільно прикладала вухо до гладкої деревини. Мене мучив дикий інтерес, куди це Артем так спішно втік? Що за справи проти ночі?

Але на жаль. Спроби дізнатися щось тямуще зазнали невдачі. У коридорі тинялися бадьорі слуги, безперервно обговорюючи моє повернення. Артем же, за їхніми словами, прирівнювався до народного богатиря, який у голій сутичці переміг лиходіїв та визволив нещасну дружину.

Невиразне почуття тривоги, що я зробила величезну помилку, накрило мене неспокійною хвилею. 

А якщо Ян не знав? Раптом він не причетний до викупу?

Тіло заскімлило приємною тугою, згадуючи, як нам добре було. Його слова підтримки, яких я так потребувала… Його міцні руки, які так вміло пестили мене... 

Різко струснула головою, проганяючи гнітюче марення.

Знайшла про що думати!

Повільно втягнувши велику порцію повітря, я плавно видихнула, вкотре наказуючи собі заспокоїтись. Усе буде добре. Адже інакше й не може бути. Не після всього, що я пережила так точно.

Просто моя безглузда жалість дається взнаки. Усіх полюбити та виправдати. Досить! Потрібно і про себе подумати.

Поки серце і розум розривалися складною дилемою, до моїх вух долинула приглушена лайка. Здається, в саду про щось завзято сперечалися.

Довелося миттєво погасити світло і на пальчиках дістатись вікна. Обережно відсунувши смужку важкої штори, я залізла на широке підвіконня, намагаючись не привертати зайвої уваги.

Оглянула периметр маєтку. Яскраве світло ліхтарів виділяло кілька силуетів. Вони гарячково рухалися тінями біля скляної альтанки, але ніяк не прояснювали ситуацію. На мить все стихло. Тіні зникли. 

Пусто. Ні душі.

Раптом з непроглядної темряви виринув Артем і впевненою ходою попрямував до басейну. Весь скуйовджений, в порваній сорочці. Він зачерпнув жменю і кілька разів умився. Судячи з бурих розводів на поверхні басейну, у чоловіка кров.

Він ривком підвівся і знову зник під навісом. Через кілька секунд пролунав несамовитий нелюдський крик. Боже, та що там відбувається!

Невже кримінальні розборки? Когось катують? Вбивають? Втомлений розум швидкісною стрічкою видавав один здогад гірше за інший.

Вп'явшись у долоні нігтями, я наказала собі всоте за день заспокоїтися. Ще активніше закрокувала кімнатою. 

Оглушливий крик повторився. Мамцю…

Немов маленька, я несамовито кинулася до ліжка і пірнула під важку ковдру, долонями закривши вуха. 

Стиснула пальцями скроні, тихо скавулячи від страху. Зрештою, від переживань нестерпно розболілася голова. 

Мене це не обходить. Не стосується. Наполегливі інстинкти просили тікати з дому, не чекаючи на появу Артема. Але здоровий глузд підказував, що я в пастці.

Думка про втечу раптово потьмяніла. Охорона не дасть і кроку зробити за територію маєтку. 

Раптом усе замовкло. Немов по клацанню пальців. Я висунула голову з-під ковдри, переконуючись, що й справді все закінчилося.

Дуже тихо.

Скрутившись калачиком, я видихнула. Не знаю, що там творив Артем, але я повною мірою усвідомлювала, що мені ще доведеться терпіти покарання. Серце не хотіло повертати собі колишній ритм і билося тривожними очікуваннями.

Час перетворився на болісне катування. Я рахувала секунди до появи чоловіка. Але його не було. І не було. До жаху почала долучатися втома. Скоріш я сама не розуміючи як, провалилася в неспокійний сон.