Подвійне диво для генерального - Тая Смоленська

Відтоді, як я увійшла до кабінету Артура Золотарьова і раптово набула статусу його особистої помічниці, кожна моя хвилина перетворилася на серію безперервних дрібних і, здавалося, безглуздих завдань. 

Уже до середини дня я почувалася виснаженою. Завдання, які мені давав Артур, варіювалися від планування його графіка на тиждень до біганини по каву і перекуси, які мали відповідати його суворим уподобанням. 

До вечора я дедалі більше почала підозрювати, що Артур насміхається наді мною. Він завжди знаходив привід для зауважень, чи то неправильно підібрана марка кави, чи недостатньо цукру, чи надто повільне виконання доручень.  

Він обізвав мене равликом і черепахою. Його тон був глузливим і зарозумілим, і я відчувала, як усередині мене наростає обурення.

Та як він сміє поводитися так зі мною? Мені навіть не платять за цю роботу! Мало того, я навіть не офіційний співробітник компанії! 

До вечора, коли він відправив мене за черговою кавою, моє терпіння увірвалося. Повернувшись у його кабінет, я не змогла більше стримуватися.

- Артуре Романовичу, ви в курсі, що така кількість випитої кави впливає негативно на ваше серце? - різко запитала я, ставлячи каву на стіл. - Хочете померти молодим? Якщо так, то варто продовжити в тому ж дусі.

Артур на мить здався здивованим моїм спалахом зухвалості, але потім його обличчя знову набуло звичного виразу холодної впевненості.

- Тетяно, не варто вірити гучним заголовкам статей, які кричать про те, що від кави можна померти, - спокійно відповів він. 

- Я просто не хочу, щоб ви впали тут, в офісі, від перевтоми або передозування кофеїну, - промовила я, відчуваючи, як мої щоки горять. - Хто тоді буде давати мені дурні доручення?

Артур нахилився вперед, у його очах з'явився блиск

Він усміхнувся. Дістав із портфеля складений удвічі аркуш паперу і посунув його до мене. 

Я глянула на аркуш, потім на чоловіка, потім знову на папірець. 

Він кивнув, спонукаючи мене взяти цей аркуш. 

Пальці поколює, коли розкриваю його. Судячи з погляду Золотарьова, відчуваю, що нічого доброго чекати не варто. 

Моє передчуття мене не обмануло.

- Це... це... - мої руки починають тремтіти. Моргаю кілька разів у надії, що зникне зайвий нуль у сумі. 

- Мені сьогодні надіслали рахунок за ремонт моєї тачки. Тієї самої, в яку ти врізалася. 

У мене перехоплює подих. Це навіть більше, ніж я уявляла. 

- Ви ж пам'ятаєте про ваш борг переді мною, Тетяно? Ремонт машини обійшовся недешево. Показати вам цей рахунок на ремонт - хороший спосіб переконатися, що ви повністю усвідомлюєте свої обов'язки. 

Я відчула, як мене охоплює почуття безсилля. Його слова - нагадування про те, що я повністю в його владі, і мені не варто йому перечити. Усього два тижні. Мені потрібно протриматися два чортових тижні, і він назавжди покине наше містечко, а я перестану хвилюватися про гроші. 

 - Я зрозуміла вас, Артуре Романовичу. Якщо ви накажете мені принести вам десяту за день каву - виконаю без заперечень і зайвих коментарів, - вимовляю палко, гордо задерши підборіддя. - . Якщо скажете затриматися - теж не заперечуватиму. Навіть якщо о дванадцятій ночі захочете шматок торта, я оббігаю всі кондитерські міста, щоб знайти його для вас. 

Звісно, мій голос далекий від слухняного, але я говорю майже серйозно. Головне, щоб він забув про машину. 

Я піднімаю погляд на Артура і в його очах помічаю лише холодну байдужість. У цей момент я розумію, що моя робота з ним буде далеко не приємною прогулянкою.

Артур повільно киває, спостерігаючи за мною з непроникним виразом обличчя.

- Чудово, Тетяно. Я радий, що ви розумієте ситуацію, - його голос був спокійним, але в ньому відчувалася загроза. - І пам'ятайте, мені не подобаються виправдання. Я очікую, що мої доручення будуть виконуватися швидко і безпомилково.

Я киваю, намагаючись приховати свою тривогу і розчарування. Мені доведеться миритися з його примхами і вимогами, принаймні, поки я не дізнаюся про його від'їзд. Можу посперечатися, це буде найщасливіший день у моєму житті. Обов'язково відсвяткую це! 

- Є ще що-небудь, що я повинна знати? - запитую я, намагаючись зберегти спокій.

Артур відкидається на спинку крісла і задумливо дивиться на мене. Найприкріше, що він усього на років п'ять старший за мене. Різниця лише в тому, що він народився в сім'ї багатіїв, а я ні. Тому я граю роль його слухняного песика і не можу відкрито висловити своє обурення з приводу ситуації, що склалася, і того, що кожним словом і дією він намагається мене принизити.

- Поки що ні, - каже він. - Але будьте готові до будь-яких несподіванок. Я, знаєте, дуже примхливий роботодавець. 

Хочу нагадати, що фактично він не мій роботодавець. Мені навіть не платять за це приниження, але рахунок за ремонт його машини все ще пропалює мої пальці. Тому я слухняно киваю, і прямую до дверей. 

Моє серце калатає, і я відчуваю, що на межі того, щоб розплакатися просто зараз. Але я не можу дозволити собі показати слабкість перед Артуром.