Подвійне диво для генерального - Тая Смоленська

Наступного ранку я вирушаю на роботу автобусом. Після вчорашнього інциденту мені ще довго доведеться користуватися громадським транспортом. Та й узагалі я так злякалася, що коли вранці побачила у дворі нашу побиту машину, то зрозуміла, що в мене тепер страх перед тим, щоб сісти за кермо.

Сподіваюся, батько відвезе її в ремонт до того, як мама побачить, що сталося.

Сонливо влаштувавшись на сидінні, я занурилася в думки про майбутній робочий день.

Чесно кажучи, я думала, що моя переддипломна практика матиме такий самий вигляд, як і в інших студентів: прийшов на підприємство, поставив усі печатки, взяв потрібні документи для звіту і на цьому все.

Але мене вирішили використати на повну, адже зайві руки завжди знадобляться.

Коли я була вже недалеко від офісу, мій телефон завібрував. Це повідомлення від Інни з бухгалтерії:

"Не забудь купити кави! ☕️". Я зітхаю і натискаю "ОК".

Виходжу з автобуса на одну зупинку раніше і прямую до найближчої кав'ярні. Замовивши каву для Інни, я чекаю біля стійки, поки бариста готує наші напої. Нарешті, взявши гарячий стаканчик, я виходжу на вулицю, намагаючись на ходу надійно закрити кришку на ньому.

Але не встигаю зробити й двох кроків, як врізаюся в когось. Рука смикається, кава миттєво розливається, забарвлюючи в кавовий колір білу сорочку незнайомця і частину його пальто. Я піднімаю очі, готова вибачитися, і раптом розумію, що це той самий чоловік, у якого я в'їхала на машині вчора.

- О-о-о-о-о, - усе, що можу видавити із себе в цій ситуації.

У його очах прослизає впізнавання і його обличчя моментально стає похмурим.

- Тобі жити набридло?! - його голос звучить зло. - Хіба вчорашньої аварії було недостатньо?

Я стою перед ним, відчуваючи себе ще гірше, ніж учора. Кліпаю часто-часто. Із цим чоловіком мені точно більше зустрічатися не хотілося. Він учора поїхав, не сказавши ні слова про відшкодування збитків, а зараз, можливо, згадає про це.

- Я... я не хотіла. Прошу вибачення, я...

Він роздратовано махнув рукою, немов відганяючи мої вибачення.

- Зачекайте, я спробую це відтерти, - пробурмотіла я, відчуваючи себе дедалі незручніше.

Я дістаю з сумочки пачку серветок, намагаюся не дивитися чоловікові в очі. Розумію, що маю хоч якось виправити ситуацію, тому починаю енергійно промакувати каву на його білій сорочці.

І роблю ще гірше.

Замість того, щоб допомогти, мої дії тільки погіршують ситуацію. Серветка розмазує каву по тканині, залишаючи ще більш помітну пляму.

Чоловік глянув на мене з явним роздратуванням, у його очах неприхований гнів.

- Досить! - його голос як завжди сповнений роздратування і зарозумілості. Він відштовхує мою руку, а я раптом розумію, що не варто було торкатися до незнайомого чоловіка і порушувати його особистий простір.

Я щойно, можна сказати, облапала його торс.

Я відсахнулася, відчуваючи, як моє обличчя палає від сорому. У його похмурому вигляді, незважаючи на всю ситуацію, був якийсь шарм, що додавав йому харизми.

Розумію, що відверто роздивляюся його і не можу відірвати погляд. При денному світлі він ще гарніший.

- Я справді перепрошую, - пробурмотіла я, не знаючи, що ще додати.

- Ні слова більше.

Він незадоволеним поглядом оглянув свою зіпсовану сорочку, на мить прикрив повіки, наче намагаючись заспокоїтися і не зірватися. А я стою навпроти, наче прибита до землі, і сама не розумію чого чекаю.

- Вам слід бути більш уважною, - холодно вимовляє він. - І, будь ласка, більше не намагайтеся допомогти.

Із цими словами він іде, залишивши мене стояти в повній розгубленості. За спиною чується звук дзвіночка вхідних дверей кав'ярні. Я обертаюся, щоб подивитися йому вслід, відчуваючи, як моє серце б'ється швидше.

Я викидаю стаканчик із залишками кави в урну і з тривогою в серці йду до офісу. Дорогою купую ще одну каву. Залишивши її для Інни на її столі, я швидко прямую до вбиральні, бо на мою світлу куртку теж потрапили бризки кави.

З надією виправити хоч щось, я дістаю вологу серветку і починаю щосили терти.