Подвійне диво для генерального - Тая Смоленська

Я сиджу за комп'ютером, зосереджено вдивляючись в екран, поглинена роботою. Артур Золотарьов пішов годину тому, обіцяючи повернутися до обіду, і залишив мене одну в тиші офісу. Моє серце заспокоюється тільки після того, як його кроки затихають у коридорі. Перед цим його пронизливий погляд, що оцінювально ковзає мною з ніг до голови, змусив мене відчути себе немов під мікроскопом.

У приймальню несподівано входить кур'єр. Він озирається на всі боки, немов шукаючи когось, а потім його погляд зупиняється на мені. З посмішкою він звертається до мене:

- Вибачте, ви Тетяна?

- Так, це я, - відповідаю я, відчуваючи хвилю здивування, адже я не чекала жодних посилок.

- Для вас доставка, - каже він, ставлячи переді мною елегантний фірмовий пакет із магазину одягу "Joanna". - Підпишіть, будь ласка.

Я насторожено дивлюся на пакет і відчуваю, як моя цікавість зростає. Мої пальці злегка тремтять, коли я розписуюся.

- Ви впевнені, що це для мене? Я нічого не замовляла, - запитую я, не приховуючи свого здивування.

Кур'єр, усміхаючись, відповідає:

- Тетяна Волкова? Це ж ви? 

- Я, - киваю. - А хто відправник? - цікавлюся. 

- Магазин "Joanna". 

- Ясно, - нерозуміння того, що відбувається, стає ще більшим. Це один із найдорожчих магазинів одягу в нашому містечку. Його господиня привозить одяг з Італії. - Але я нічого не замовляла. 

Кур'єр, побачивши моє здивування, усміхається і каже:

- Ну, хтось дуже піклується про вас. Гарного дня! 

Він іде, залишаючи мене. Я обережно відкриваю пакет і виявляю всередині нову білу блузку. Вона ідеально підходить мені за розміром, зшита з тонкої, приємної на дотик тканини. Я стою посеред кабінету, оточена тишею, занурена в роздуми. Хто міг зробити мені такий подарунок? Я згадую, як Інна допомогла мені, але відкидаю думку про те, що це могла бути вона. Хто ще бачив мене в заляпаному кавою одязі? 

Я зітхаю, не знаючи, що думати і не розуміючи, чи варто прийняти цей подарунок. Мої роздуми перериваються, коли на телефон приходить повідомлення від Артура Золотарьова:

"Можу посперечатися, з розміром я вгадав. У мене на таке око наметане. Будь обережніша з наступною чашкою кави. За півгодини буду в офісі, організуй обід на двох у моєму кабінеті."

Я дивлюся на екран свого телефону, а потім знову на блузку. Усе стає ясно. Це він купив її для мене. Несподіваний і дивний жест, особливо з огляду на його звичайне ставлення до мене.

Я не знаю, що відчувати з цього приводу - здивування, вдячність чи незручність. Артур Золотарьов - людина абсолютно непередбачувана.

Взявши блузку, я акуратно складаю її і кладу назад у пакет. Не знаю, чи варто мені переодягнутися зараз, чи прийти в ній завтра? 

Думка, що я можу подобатися Артуру, раптово приходить мені у голову. Цей подарунок, той факт, що він не вимагав відшкодувати збитки за машину, його раптове рішення зробити мене своєю помічницею, щоб я перебувала поруч весь день... І цей обід на двох... Раптом він хоче пообідати саме зі мною? З цією думкою я швидко роблю замовлення в ресторані і переодягаюся в блузку, яку він для мене купив. Вона з ґудзиками по саму шию, але ідеально сидить на мені і в грудях зовсім не тісна.

Коли Артур повертається за півгодини, я вже виснажилася від нервів. Двері відчиняються і посмішка одразу ж зникає з мого обличчя. Тому що він не один. З ним приголомшлива брюнетка. Вона висока, з ідеальними рисами обличчя, її очі темні й виразні, волосся укладене в елегантну зачіску. З того, як вони поводяться, я розумію, що вони в близьких стосунках. Вона тримає його за лікоть, вони сміються.

Я відчуваю розчарування, адже я надумала собі те, чого немає. Мені насилу вдається стримати посмішку на губах. Тепер зрозуміло, чому Артур раптом став таким турботливим. Він, імовірно, переживав, що його дівчина неправильно зрозуміє щось або приревнує до мене, побачивши моє надто відверте декольте і видатні груди. Тому й купив мені цю блузку.

- Тетяно, обід уже привезли? - цікавиться він, ледь мазнувши по мені поглядом.

- Так, щойно привезли. Я залишила все на вашому столі. 

Я відчуваю, як моє серце стискається від розчарування. Я плекала ілюзії, які тепер розсіялися. Я залишаюся стояти на місці, коли за ними зачиняються двері і вони зникають у кабінеті Золотарьова. Не розумію, звідки таке розчарування? Адже я його ненавиділа. Цього пихатого індика. Невже один милий вчинок із його боку настільки мене розчулив, що я раптом перейнялася до нього симпатією? 

Яка маячня! 

Сама на себе злюся. 

Опускаюся у своє робоче крісло і запекло стукаю по клавіатурі.