Подвійне диво для генерального - Тая Смоленська

Увійшовши, я виявляю, що Артур, звісно ж, незадоволений. Він сидить за моїм робочим столом, розвалившись у моєму кріслі, немов увесь цей час чекав на мене. Його погляд холодний і суворий.

- Тетяно, ви запізнилися. Це непробачно, - починає він вичитувати мене. - Мені варто найняти ще одного співробітника, який стежитиме за вашою пунктуальністю і будитиме вас уранці?

Я намагаюся щось пояснити, але слова застрягають у горлі. Мої очі наповнюються сльозами, і я більше не можу стримувати емоцій.

Артур раптом замовкає, помічаючи, як розчервонілися мої очі.

- Тетяно, з вами все гаразд? Щось трапилося? - його тон різко змінився, ставши більш м'яким і стурбованим.

- Я... я випадково пролила на себе вашу гарячу каву, - промовила я, відчуваючи, як опік трохи пече. Але я не могла зізнатися, що насправді причиною мого поганого настрою та сліз були несправедливі плітки, що ходили офісом, і його власний тон у розмові зі мною.

- О, наскільки я знаю, тут десь має бути медпункт. Не хочете піти туди? - сказав він, уперше проявивши турботу.

Я похитала головою.

- Ні, дякую, я в порядку. Просто трохи обпеклася, - відповіла я, намагаючись здаватися спокійною. - Одна зі співробітниць дала мені свою запасну блузку, тож я привела себе до нормального вигляду і можу розпочати роботу, - я ковтнула клубок, що підступив до горла. Мій голос звучить жалюгідно, але я нічого не можу з цим вдіяти. 

Артур на мить задумався, немов уперше побачив мене по-новому. Оглянув мене з ніг до голови. 

- Ну, тепер зрозуміло, чому ґудзики на ваших грудях розходяться. Я вже подумав, що ви вбралися в блузку, в якій ходили до школи, - усміхнувся він, хитаючи головою. Уперше за той час, що я його знаю, я бачила, як він усміхається. І жартує.  

Груди в мене на розмір більші за Інну, тож звісно ж не помітити, що блуза замала на мені неможливо. 

- Боюся, якби я одягла шкільні речі, то ґудзики відлетіли б ще дорогою на роботу, - знизую плечима, намагаючись пожартувати у відповідь. Потім одразу ж переходжу на робочий тон. - Давайте я зараз швидко роздрукую документи, які вам потрібні для зборів. 

Я підходжу до свого робочого столу й Артур Романович піднімається з крісла. У якусь мить ми опиняємося недозволено близько один до одного. Завмираємо один навпроти одного. Я відчуваю аромат його парфумів. Мої груди важко здіймаються. Зроби я вдих ще глибше, і жарт про гудзики, що відлетіли, перетворився б на реальність. 

Я відмираю першою, роблю крок назад, даючи Артуру простір для маневру, щоб відійти від мого робочого столу. 

Відчуваю як руки трохи тремтять. Розфокусованим поглядом витріщаюся на монітор, не одразу розуміючи що мала зробити. 

Точно, роздрукувати документи!