Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Нема чоловiка добрiшого, як у нас Чiпка! - хваляться пiщани i здiймають шапки, ще здалека побачивши Чiпку.

Та хiба однi пiщани?

Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи по­лотнами, став Чiпка вiдомий на цiлий повiт. У тестя якось раз зустрiвся з становим Дмитренком - тим самим, що прозвали "кобиляча голова", за те, що любив дуже мен­джувати кiньми. Чiпка й становому подобався. Удруге стрiлись вони на ярмарку - i стали сватами. Становому подо­бався молодий Чiпчин жеребчик, котро­го тесть подарував. Дмитренко й пристав: промiняй та й промiняй! Довго Чiпка не згоджувався, - та нiчого не вдiєш: промiняв. Ста­но­вий собi взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крiзь шкуру свiтилась, а оддав Чi­пцi старого-старого дра­бастого гусарського коня, котро­го продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чiпцi, обiщає до його в гостi заїхати. А Чiпка дивився на драбастого, мов уперше на вiку коня бачив, сплюнув та й замовк.

Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней; увiйшов у хату, поздоровкався з матiр'ю, поцiлувався з Галею.

- Галю! - каже, - сподiвайся гостей...

- Яких?

- Становий буде.

- Чого вiн тут забув? - питає Галя, дивуючись.

- Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну, - жартує Чiпка.

- За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?!

Чiпка тодi розказав, якого зробив мiнька.

- Отак вiн i з татусем, - каже Галя. - Як пристав... Та­тусь, правда, довгенько-таки не подавався. А тут - пiд­скочила якась лиха година - треба у стан... Так вiн перше нiж у стан поїхати, взяв та й одвiв до Дмитренка пару коней.

Дмитренко чоловiк правдивий - не одурив Чiпки. Через мiсяць пiсля того котить вiн Пiсками, та прямiсi­нько пiд Чiпчин двiр. "Тпру!" - спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вiкон подиви­тись, хто там.

- Никифор Iванович дома? - питає їх становий з пово­з­ки.

Галя хотiла була одказати, що нема, та почервонiла, незчулася сама, як промовила: - "Дома".

Тут i Чiпка нахопився: вийшов назустрiч, здоровкає­ться.

- Оце я до вас у гостi... Буде де переночувати? - питає ста­новий.

- Коли ваша ласка, просимо до хати! - запрохує Чiпка.

Повходили у ;хату. Дмитренко скинув з плечей верх­нього балахона, струснув пил, потягся, зiхнув на всю ха­ту, як добрий вiл ревнув - аж Галя виглянула з кiмнати, та й опустився за стiл на лаву. Чiпка приставив з другого боку стола ослiнчика, сiв навпроти гостя.

- А знаєте, чого це я до вас приїхав? - питає, знову позi­хнувши, Дмитренко.

- А бог вас знає... Звiсно: ваше дiло - станове - знай їзди­ти...

- Егеж, еге... А ось я вам новину привiз.

Галя одхилила трохи кiмнатнi дверi, дивилась у щiлин­у, а з-за плечей у невiстки показалась i Мотрина голо­ва. Обидвi слухали: яку там становий новину привiз.

Дмитренко скинув очима на Галю.

- Це, мабуть, ваша жiнка.

- Моя, - одказав Чiпка.

- Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром вiн її на запорах держав... Хорошу... Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав..

Галя почула це, засоромилась, прихилила дверi.

- Галю! - гукнув Чiпка: - чого ти тiкаєш? Боїшся, щоб Пе­тро Іванович тепер, бува, не вкрали?.. Не бiйся: я не дам.

- Я й сама не дамся, - одказує Галя, висунувшись з кi­м­нати.

Тут саме знадвору забрехала собака.

- О, та ви, мабуть, справдi боїтесь, що собачню поза­во­ди­ли, - жартує становий.

- Та в нас всього одним одна Мушка, - одказала Галя, за­шарiвшись.

На сiм словi в хату вступила бiдненько зодягнена дi­в­чина, та бачачи, що не туди попала, стала мовчки у поро­га.

- Здорова! - привiтав її Чiпка. - Чого ти?

- До тiтки Мотрi, - одказала, засоромившись, дiвчина.

Мотря почула, вийшла з кiмнати, поклонилася ни­зенько Дмитренковi, сiпнула нишком за спiдницю дiвчи­ну, та обидвi вийшли в сiни. Незабаром Мотря назад увi­йшла, а дiвчина пiшла з двору. То була головина наймич­ка: її послали нишком довiдатись - чого становий при­їхав.

Галя тим часом у кухнi ставила самовар. Сонце заходи­ло. Останнiй погляд, на прощання з землею, воно посилало в свiтлицю, де сидiли, мов давнi приятелi, становий - на по­кутi, богатир-козак - навпроти, на осло­нi.

Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястiй рiллi. Галя подала чай.

Заходилась пити. Розмова зовсiм обiрвалася. Чiпцi, як хазяїну, стало нiяково.

- Так яку ж ви нам новину привезли? - зачинає вiн, сьор­баючи гарячий чай.

- Добру - для добрих людей... А вашi пiщани такi неспокiйнi - менi з ними один клопiт, та й годi! Ще Ларчен­ко, як передавав стан, перестерiгав мене: "Стережi­ться, ка­же, пiщан, бо то народ вельми завзятий!" Аж воно так i є!

- Та воно, добродiю, мабуть би, нiякого й клопоту не було, коли б не так трохи...

- Що пак я казав? - спитав Дмитренко, загубивши ос­танню свою думку й рiч. - А, бач... Так земство привiз.

- Що то воно за земство? - питає Чiпка, пильно дивля­чись у вiчi становому.

- Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пiсках - козаки, панськi й жиди... Адже й жиди є в вас? (Чiп­ка одказав, що є). Так, бачите: отак само живуть i в Котолу­пiвцi, у Байраках, у Вовчiй Долинi... живуть помi­щики, жи­вуть купцi, козаки, крестяни... Так усiм, бачите, треба по шляхах їздити; усiм треба, хрань боже! якої пошестi, вiд напастi оборонятись... Одному - трудно, а другому - мож­на... Ну, так бачите... (Дмитренко дедалi став учащати: "так" та "бачите", - видно, вiн гаразд i сам нi бачив, нi знав того, про вiщо розказував.) Так от, бачите: збираються гу­ртом - пани й мужики - та й роблять що треба...

- Як це? I пани роблять?! - питає здивований Чiпка.

- Та нi, не самi роблять, а вибирають гласних... а тi ви­беруть управу з себе, а управ.? вже й заправляє всiм...

- А станових тодi хiба не буде?

- Як можна - без станових! Становi - полiцiя, а полiцiя й за земством дивиться: щоб дороги рiвняли, мiстки га­тили... Без полiцiї не можна! Хто б недоїмку взискував, як­би не полiцiя? Становi - поки й свiта сонця, будуть...

-