Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

руками надбав те, що мае в господi. Вiн i тепер не лежить: рано встає, пiзно лягає. Вiн не панiє, як другi, а сам з своєю невтомною помiчницею-жi­нкою веде до ладу своє хлiборобське дiло, маючи думку на чесну пра­цю й дiтей напрямити... Вподобав Грицька Чiпка i ча­стенько став навiдуватись до його. Не сором те­пер i Гри­цьковi водитися з Чiпкою - i вiн ще частiше став завертати до товариша дитячих лiт. Жiнки їх теж одна одну впо­добали...

Оце зберуться. Хазяїни позаводять гостей за стiл, пона­ставляють напиткiв, наїдкiв. Чiпка з Грицьком ведуть роз­мову про хазяйство, про свої втрати та користi - завсiднi житечнi турботи.

- А що, Грицьку, як твоя пшениця? - питає Чiпка.

- Та що... плоха. Чiпко! На зрiст то-вона й добра, та на вмолот - не теє... Видно, дощi захопили, як красувалася: сте­кла! Сказано: зерно, як мачина... Хоч би насiння верну­лося.

Грицько завжди перед Чiпкою скаржився. Чи добре що - погане, чи поганеньке - нiкчемне! Грицько лукавив. Вiн бачив, що хоч Чiпка й дукачем став, а душею та серцем зо­стався давнiм Чiпкою. Такий же прихильний до чужого не­щастя, такий же жалiсливий на чужу втрату. Грицько все те бачив - i ще бiльше виставляв свої втрати та згуби, спо­дiваючись, що Чiпка, як товариш, зглянеться на його бiд­кання й, може, коли стане в помочi.

Заможнiсть Чiпчина iнодi розбуркувала заздрiсть Гри­цькову. Вернувшись од Чiпки, набiдкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:

- Отак тепер зажив Чiпка! От собi й удайся таким!.. Сказано: дука на всю губу! А чи сподiвався хто бачити йо­го таким тодi, як вiн п'яний, обiдраний, як несамовитий, га­няв по селу та по шинках волочився?! А тепер... панюга та й годi! I приплило ж таке несподiване щастя... Сказано: як багатство, то й щастя!

- Така вже,видно, його доля! - одказує Христя. - Та й жi­нку ж узяв собi пiд пару... То вже що багата та вродлива, а привiтна та ввiчлива до кожного! А до його... Сказано: мо­гла б, свого серця влупила та йому дала.

- I за що, спитай? - гiрко вимовив Грицько.

- Як за що? Чiпка, Грицьку, чоловiк хороший...

- Що ж у йому хорошого?

- Усе. Звiсно: другiй жiнцi вiн би, може, й не пiдiйшов пiд пару, а до Галi - то мов вони рiднi... Який вiн, така й во­на... Жалiсливi, добрi... Що пара, то пара, - грiх бога гнiвит­и.

Христя завжди заступалася за Чiпку. У Чiпцi споавдi бу­ло багато чогось доброго, чого Грицько своїм, на при­буток напрямленим, розумом не змiг зрозумiти. Христя ж чула те добре своїм жiноцьким серцем, своєю чуткою душею.

- Отже тебе. Чiпко, мабуть, у любистку купали, що так усi жiнки липнуть до тебе, - шуткує, пiдпивши Грицько.

- Як саме? - питає Чiпка.

- Так... Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згадує: де це, мов, вiн? що це з ним?

- Спасибi Христi за добру згадку, - радо одмовляє Чiп­ка.

- А вам заздро на мого чоловiка? - вмiшається Галя.

- Та ще б, дивiться, не заздро було! Де ж таки? чужу жi­н­ку зовсiм вiд дому одбив!

- Та ми таки Христю й одберемо од вас, - смiється Галя.

- Навiщо? Навiщо вона вам здалася? Чи, може, непе­ре­ли­вки?..

- Так воно так-таки, мабуть, чоловiче й буде, - жартує Христя, - що я i тебе й дiтей покину та й перейду до Галi та до бабусi Мотрi...

- Про мене... Хай вона й вам, - тiльки я собi Чiпку вiзь­му затомiсть, - одказує Грицько.

- Еге, спасибi вам! Ми Чiпки не дамо... Чiпка в нас бу­де, - обо­роняється Галя.

А тут i Мотря, слухаючи їх жартiвливу розмову, уверне слiвце й од себе. Пiдуть у них смiхи, жарти та веселощi.

- Ану лишень, Галю: почастуй нас вареною за таку ви­га­дку! - нажартувавшись вдоволь, каже Чiпка.

Галя швиденько метнеться. Де не вiзьметься варена - пахуча, чиста та смачна. Галя частує. Усi випивають по по­внiй, прицмакують губами, вихваляють Галю, а ще бi­льше - варену, та пересипаються жартами...

Це так у свято або в недiлю. А в будень - коли не Хри­стя у Галi, то Галя у Христi.

Одна другу так уподобали, мов сестри рiднi. Хоч одна однiй, як завжди водиться мiж жiнками, i не розкривала своєї душi до дна, не показувала, що дiється насподi серця; оже одна в однiй чула щось собi рiдне, привiтне й любе. Га­ля далi бачила, ширше сягала своїм розумом: вiн у неї кохався при достатках, у розкошi... В сторонi од лю­дей, од життя, не знавши нi нужди, нi клопоту, - вона сама пори­нала в свої думки, привикла сама повертати своїм ро­зумом. Не такi молодi лiта випали Христi. Тяжке сирiтство з самого малку, гiрка неволя в чужiй роботi - приборкали її шибку думку. Недостачi, нужда добре далися їй знати, - щоб вона не забувала про наживу. Вона була в життi її не останньою гадкою. Отже, як вони не рi­знились, а все-таки обидвi однаково чули, що добре, що лихе, i через те завжди обидвi сходились у своїх думках. До чого Христя тiльки серцем прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тiльки серцем кохала, а й у речах вимовляла. Порiднились вони серцем, душею. Вони були щирi товаришки, яких тiльки вряди-годи зводить життя докупи.

Шануючи одна одну, кожна поклялася в душi, що як бу­дуть у них дiти, взяти одна другу кумою. Христя вже й радiла тому. Вона почувала себе матiр'ю, а пiсля рiздва справдi послав їй бог уже другого сина. Галя була хреще­ною матiр'ю. Грицько не тiльки згодився - зрадiв, як почув, що Галя буде кумою. Вiн сподiвався, що хрещени­ковi добре буде вiд такої хресної матерi. Христя ж диви­лася на покумання, як на зв'язок довiчного товариства з Галею.

I справдi, пiсля того вони ще дужче затоваришували. Почалися таємничi сповiдi важких думок та гадок, песто­щi та голубiння веселих надiй. Не проходило дня, щоб або Христя не завернула до Галi, або Галя не побiгла до Христi.

Галя полюбила свого хрещеника, як рiдну дитину. Сорочечки йому шила й мережала; шапочки вишивала. А на руки вiзьме, - носиться, любується, як своїм. Iнодi зупи­ниться її погляд на любому поглядi дитини... довго вона дивиться на його, придивляється йому в вiчi, мов своїми очима хоче з'їсти... То дивись: блиснула