Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Галю! найми наймичку, - каже вiн, дивлячись, як вона втомилася коло печi, золiйники. вергаючи. - Невже все те тобi своїми руками ворочати? Ти й коло корови, й коло пе­чi, й коло шитва, - та все одна, все сама.

- Наймичку? -питає, здивувавшись, Галя. -Навiщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобi страву го­тувала? Хай їй!

- Пожалуй себе, Галю, свого здоров'я...

- А що моє здоров'я? Хiба ще не викохала та не ви­рос­ти­ла, в матерi гуляючи? Задля тебе, мiй голубе, хоч i руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпiвся всьо­го, - поживи хоч зо мною в доволлi... I яке воно тобi те ща­стя здасться, коли до всього я сама своїх рук не до­ложу, не поклопочуся бiля всячини... Нi, не треба... Не хочу я наймич­ки!

Чiпка слухав ту любу мову жiнчину, а серце його про­ймала радiсть щастя...

- Доле моя! щастя моє! - пригортаючи мiцно до себе Га­лю, шептав вiн увечерi. - Ти ж менi радiсть у двiр принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цiлий мiй вiк закри­вала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда об­ступала, як важкий камiнь, давила вона мої плечi, гру­ди... опускалися в мене дужi руки, закривалися очi... я не знав нiчого, не бачив, куди менi вилiзти з того гнiту, як його ви­скочити... Ти - як зiрочка зiйшла над моєю задуреною голо­вою - i освiтила менi темну стежку, мiй неутертий шлях!..

- Галю! - трохи згодом, не швидко, нiби роздумуючи, обiзвався голосно Чiпка. - Коли б усi люди були такi ща­сливi, як ми з тобою, тодi б нам ще краще жилося, ще ве­селiше!

- Коли б же то, мiй голубе! Що ж, коли їх доля так поме­жувала: одному дала багато, а другому - нiчого...

- Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи не самi люди, бува, й виннi?.

-Та, може, й вони трошки... Якби можна, Чiпко, то я б їм свого удiлила... Знаєш: як розказала менi твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпiли, то мене то в огонь укине, то мороз обсипле... Коли б знала, то в той би час усе своє вiддала, що маю...

- Ти, Галю, добра. Ти - жалiслива, - казав Чiпка, обнi­маючи її, а в самого по сумному виду мишка бiгала й го­лос дрижав вiд спомину. - Та чи то ж то одна моя мати та­ка?.. Хiба однi ми... Сотнi, тисячi, тисячi тисяч отак тягли й тя­гнуть своє злиденне життя. I нiхто на те не вважає; нiкому немає дiла до того; нiхто на те не дивиться; нiхто того не бачить... усiм воно чуже, не рiдне... Кому воно своє?.. кому - не байдуже?.. Отим хiба беззахисним лю­дям, що з голоду мруть?.. Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали - силою...

- Не нагадуй, не нагадуй... Христом-богом молю, не нагадуй менi про те. Чiпко! - молила Галя, ще дужче горну­чись до його. - Як я здумаю про те, то в мене розум мути­ться, в очах червонi плями замрiють... Хiба було не можна без того обiйтися?.. Працею, хоч тяжкою, кри­вавою пра­цею, та чесною - свого добути?...

- Працею?.. Гм... Нiчого, Галю, працею не вдiєш... Один з неї вискочить, а десятьох вона задавить!

- Адже от - Грицько... З бiдностi вийшов у люди... I спо­кiй­ний, i щасливий... а все через працю...

- Та працi, Галю, нiгде приложити!.. I те - чуже, i того - не можна, й того - не роби!.. Нiяк рук зачепити... Кривда кру­гом, скрiзь неправда...

- Ти думаєш. Чiпко, що справдi у всiх такi думки? їй-богу, нi! Лушня такий чоловiк, що купить i продасть; Па­цюк - аби йому погуляти та поспiвати, наробити дешпо­ту; а Матня - щоб нализатися от по сю!.. Хiба їм у головi праця? Хiба вони думають, де своє,де чуже?.. Або москалi! Цiлий вiк його вчать не дивитись не тiльки на чуже добро, а й на життя. Хiба вони таке думають, як ти?.. Вiн собi йде прямо задля того, щоб порабувати... щоб чужим добром пожити... Так у них, у москалях, було: так вiн звик до того... а тепереньки й не хоче за чесну працю взятися!..

- Може, й так... Може, й твоя правда... Може...

- Нi, Чiпко:. краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати... А дасть господь дiток дiждати - вигодуємо, ви­ростимо їх на добро, до школи ддамо... Хай змалечку вча­ться... Може, вони в книжках тих вичитають, як краще жи­ти, нiж ми з тобою!..

Такою тихою мовою та розумною радою Чiпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слiв любої жiнки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнiм злиденним життям, м'якшала: вiн тепер соромився свого давнього безпуття, тiєї кривої стежки, якою вiн думав дi­йти до щастя... Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелi... А сказати їм Галину правду - нехватало духу, сили; I вiн тепер ховався, тiкав вiд своїх давнiх братчикiв.

- Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого ота­мана, - казав Лушня товариству. - Пропав чоловiк... Жiнка ко­ло спiдницi пришила...

- Сказано: медовий мiсяць - солодше вiд усього на свi­тi, - пояснив Пацюк.

- А горiлка - ще солодша! - додав Матня. - Хоч би ж до се­бе приймав, бiсiв син! Адже за жiнкою яку худобу затяг?

- А справдi... Ходiм до його, - пiдбиває Лушня.

- Ходiм! ходiм! - замовлять усi разом, та й пiдуть.

Чiпка побачить, вибiжить з хати.

- Так i так, братця, - таке й таке лихо... Жiнка занедужал­а, мати насилу сновигає, а хата - самi знаєте - одна... Де я вас прийму?

- То дай нам хоч рубля грошей! - пристає Лушня, - до­жи­лися до того, що й копiйки за душею немає... От ми й ви­п'ємо за здоров'я жiнки, щоб господь її помилував.

Чiпка радий такому дешевому викуповi. Тиче їм рубля в руки - i повертає назад у хату. Товариство - до шинку. Як нерадо стрiчався тепер Чiпка з давнiми братчиками, так Грицько з своєю доброю Христею при­пав йому до душi.

Грицько - невсипущий хазяїн. Вiн чесною працею, свої­ми мозоляними