Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

class="p">Коло свекрухи Галя, як коло рiдної матерi, ходить; годить їй у всячинi. Нашила їй очiпкiв, платкiв надарувала, сорочок надавала. Не свiтило тепер дрантя та рам'я на старих плечах; воно пiшло на ганчiрки, а Мо­тря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрi чорноголо­вцi, плахти й дерги дорогi хоч i старечi, й сукня бiла, як снiг, i кожушанка, крита демикотоном, про зиму... Защи­тена тепер Мотря вiд голоду, вiд холоду; заспокоєна в роботi. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корiв та овечат i бiля печi - всюди сама: Мотрi й не під­пускала.

- Ви, - каже, - мамо, на своєму вiку нетрохи здоров'я стра­тили, сили збавили, спочиньте ж хоч на старiсть. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба спочивати на щось iнше!

- I вже, дочко! - одказує Мотря: - не зажалiєш батька в наймах, так i мене... Коли замолоду нiхто не жалував, то на старiсть - i того бiльше. Привикне, кажуть, собака за возом бiгти, то й за саньми побiжить! Я звикла замолоду робити - i тепер не влежу, хоч часом кiстки болять, як переламанi, в грудях холоне та ниє...

Та й сяде Мотря на гребiнь за вовну, та й пряде помалу.

А коло Чiпки Галя не знає вже, як i припадав, чим йо­му догоджає. У сорочках усi груди повишивала, квiтками уни­зала; каптани пообшивала шнурками. Тiльки й робить, що, впоравшись коло печi та худоби, копирсає­ться та вигадує зразки всякi.

- Дивiться, мамо: чи так гарно буде? - питає вона све­крухи, показуючи шитво.

- Та гарно, моя дитино, - одказує Мотря радо.

- Менi здається, якби ще сюди вкинути Синього, а сю­ди - зеленого, то тодi б саме добре було.

- Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очi збавляєш? Помережила б там як-небудь та й годi! Адже ж ходив до сього не тiльки в шитих, а часом у та­кий, що руб руба позиває... Та й байдуже було!

- Яка ж я, мамо, буду добра жiнка, коли сорочки своє­му чоловiковi не вишию? Я б йому, якi найкращi зразки є, усi б, здається, вимережила... Та горенько - не знаю всiх!

- Спасибi тобi, дочко, за твою ласку, як до його, так i до мене! Як ти ввiйшла до нас, то мов праведне сонце вступи­ло в хату, .немов нам очi розв'язала, свiт повила рожевим квiтом... А якби знала, як то спершу було? Як нi хлiба, нi одежини... та треба щодня на роботу йти... А вiн ще малий був - i його iнодi з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч i на бабу - царство небесне! - то за думками свi­та бiлого не бачиш... Чи не сталося що йому? чи не наробив чого вiн?.. Настане вечiр, як бога, мов вiками до­жидаєш його, та, кинувши працю, стрiлою додому поспi­шаєш. Добiгаєш, бачиш - вiн грається коло хати... Слава тобi, господи, що щасливо все!.. Або зимою... застукають трiскучi морози, знiметься завiрюха, хуртовина... анi одi­тися, анi обутися!.. А тут у хатi - хоч вовкiв гони... й топлива кат має... Ох! випила й я за свiй вiк гiрку, та ще й повну!... А тепер, дяка гос­подевi, хоч на старiсть заспокоєна... Може, пошле господь i вмерти в такому спокої... Буду за тебе, моя дитино, з того свiта молитви слати, щоб вам, мої рiднi, щасливо вiк звiкувати та своїх дiток до розуму довести...

Галя слуха-слуха таку сумну приповiстку про таке гi­рке та злиденне життя, - та аж страх її вiзьме... Вона не тi­льки нiчого того не бачила й не зазнала, а навiть нiколи й не думала... Жаль давив її серце за свекруху... "Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!" - думала Га­ля.

- Ви менi, як рiдна мати! - обертається вона а щирим серцем до свекрухи: - скiльки-то ви горя на своїм вiку звi­дали!.. Чи то- ж то й Чiпка все те терпiв, мамо!

- Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала... i вiн дiзнав, почiм кiвш лиха!

- Через те ж вiн i смутний такий; того й нерадiсний завжди... От я: зросла в доволi та в розкошi, нiчого того не знала... завжди весела, спiвоча...

- Дай, господи, спiвати, не дай тiльки плакати! - од­ка­зує радо Мотря. I не налюбується й не навтiшається невiсткою.

Тiльки iнодi, темної ночi, коли буря надворi виє та пла­че у димарi, як сова, квилить та стогне, у вiкна, стукаючи кiм'ями снiгу, мов пiзнiй подорожнiй; коли все спить пiд заводи лихої години - тiльки старим людям не спиться - ворочаються вони з боку на бiк, стогнучи та ох­каючи, - бо­лять у них старi костi, натрудженi замолоду непосильною працею, а сумнi думки, як чорна галич, окривають старечi голови, - тiльки в таку добу закрадався сум у Мотрину ду­шу i, як у жменi, зжимав гi­рким життям поточене серце...

"Що воно за знак? - думала вона: - така багачка врод­лива, а покохала такого убогого?.. Хай i покохала - мо­лода кров шпарка, серце гаряче: западе дiвцi парубок в око, - не встережеться, як i покохає... Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися... Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побиває­ться... Та хiба трохи без кохання береться?.. Рiднi заборонять, коли спiзнається з нерiвнею... А тут i рiднi нi­чого... Правда, Чiпка мiй моторний, удатний, золотi в його руки й голова неабияка... То що ж? все ж таки нерi­вня!.. Першi, кажуть, любощi - дурниця... А прохолоне серце, пi­дуть докори та пе­рекори: ланець, голодранець!.. А може, вона не така... Здається, Галя добра... От же мене й не кохає, а як жалує? Ох, боже, боже! пошли їм щастя, господи! Менi що, старiй? аби вони не нарiкали на долю... Я умру; їм жи­ти... хоч би ж хоч умерти спокiйно!"

Отакi думки, як легенькi хмари серед ясного дня, пере­пливали в головi старої матерi. Оже, як там: сонце тепле та ясне, - пiдплили хмарки вгору, пройняв їх гаря­чий його свiт, побiлив їх, розтопив, повiнув теплий вi­трець, роз­вiяв... Так i тут: доля свiтила та грiла й не давала простору та волi смутнiй думцi кинути темну тiнь на їх ща­стя... Мотря бiльше радiла, нiж журилася, й весело по­глядала на дiтей, як вони голубились.

А вони справдi - як тi голуби: де одно, там i