Смерть у Києві - Загребельний Павло

Він довго лежав, розкинувши хрестом руки на землі; коли підвівся, під ноги йому простелено червоне сукно; він ступив на нього так само летючо, як колись на полотно, розстелене руками його матері Євфимїї; входив у Київ урочисто, входив переможцем, грали дзвони, ви співували багатоголосо пишновбрані ієреї, кричали кияни радісно, піднесено, доброзичливо, але водночас і не без зненависті та пересторог.

О, мій вічно невдоволений народе!

За Долгоруким і його синами та сприязненими князями вступала в Київ сила, яка мала б залякати ворогів і заспокоїти друзів.

Першою йшла суздальська дружина Юрієва. Вся в залізі, круглі щити в кожушках золотих, в середині щита — золотом пущений лютий звір, готовий до пострибу, — князівський знак Долгорукого. Князь мав дарунок од ромейського імператора Мануїла: залізний панцир, покритий золотом всуціль. Панцир той везено, приторочений упоперек до сідла буланої кобили Долгорукого, золото сліпило очі, кияни роззявляли роти на таке диво, заціпило навіть тим, хто постеріг лихий знак у отому пустому панциреві, кинутому впоперек сідла.

За суздальцями йшли володимирці, у високих гостроверхих залізних шоломах, в мідяно-червоних калантарях, з широкими мечами на поясах; коні у всіх були невеличкі, але жваві, широкогруді, твердокопиті, аж прискала на всі боки земля, і кияни відпльовувалися та протирали очі.

Тоді повалили крізь ворота пішці, величезні, кудлаті люди, простоволосі, сховані до самих колін у дерев'яні бехтерці, з дерев'яними ж, завбільшки з добрячі двері, щитами на лівому плечі, а на правому в кожного — ратище, на яке можна б підняти цілого ведмедя.

За пішцями їхала білозерська дружина, віддана князе ві Ростиславові взамін постріляної й пополоненої Ізяславом. їхали на храпастих кониках біловолосі й синьоокі вої, в шкіряних каптурах, з шкіряними вугластими щитами, з сокирами на довгих держаках, коло сідла в кожного волохате ведмедно, аж кияни закляли: "Оце вже вошви навезуть у Київ!"

Тоді пройшла дружина Глібова — коні мовби київські, високі, годовані, воїни в кольчугах, в залізних шоломах, з мечами й ножами запоясними, і сулиці над головами — мов молодий ліс.

Вятичі йшли пішо. Мали на собі шкіряні шапки-стовбунці, безрукавні непробивні кожухи догори вовною, на лівому плечі червоні щити з круглими мідними ґудзами посередині, на правому плечі в кожного величезна сокира.

Берладники затопили Київ барвами, нестримністю, зухвалістю. їхали хто як хотів, дехто йшов піший; одні мали на собі панцирі, кольчуги, бехтерці, калантарі, куяки, лати, байдани, юмшани; другі — шкіряні прикривки для грудей та спини; треті пріли в кожухах; четверті красувалися в сукнах та шовках, виблискували срібними, на вертлюгах поясами; ще інші мали на собі довгі слов'янські сорочки з льону, так що не знати, чи й були під ними хоч сякі-такі ногавиці, зате в інших ноги прикриті були залізними бутурликами від коліна до ступні; тут можна було бачити всяку зброю: мечі довгі й короткі, широкі й вузькі, самоклепи і заморські, з простими держалнами і з рукоятями, в які врізані трави золотні й срібляні; ножі запоясні, підсайдачні, захалявні, а в декого й оті, що в фрягів та германців звуться "мізеркордія", себто ножі милосердя, якими добивають смертельно поранених, аби вони не мучилися перед кончиною; списи, сулиці, ратища; луки руські, половецькі, ромейські, іверійські, з костяними й мідними вставками, з шовковими тятивами; замашні дубці й здоровенні довбні, всаджені залізними або мідними шипами, а то й гострим кремінням, — з берладниками мовби проходили перед киянами цілі віки, ще від воїнів Олега та Святослава; проходили діди, батьки, сини, багато хто впізнавав серед цих безжурних воїнів свого, лунали радісні й болісні крики, були обійми, сльози, чулася й клятьба, не обійшлося без погроз, коли боярин впізнавав свого втеклого; кияни дивилися на берладників, берладники дивилися на киян, так би тривало, може, й до самого вечора, але вже вливалася в Подільські ворота нова сила, дика, несамовита, ворожа, страшна для Києва ось уже протягом сотні літ.

Йшли половці. Вперше входили в Київ мирно, входили не ворогами, а друзями, гостями, входили не в диму й у полум'ї, в'їздили тихо, без різанини, без грабувань, без насильств; киянам аж дивно робилося: невже не грабуватимуть?

А половці, хоч і похмурі з незвички до таких мирних входин, хоч і замурзані, хоч і облиті потом від спеки і від небажання скидати свої кожухи, в яких спали й жили, в яких кожен і народжувався та й похований буде, все ж намагалися дотримати слова, яке їхні хани дали Долгорукому, показати киянам, що й вони — люди, що мають свою гордість, уміють не ламати слова так само, як уміють воювати.

Входили в Київ мирно вперше, здається, й востаннє за свою історію на цій землі.

— Ото князь! — захоплено вигукнули приязні до Юрія. — Степовиків приборкав — ото так!

— Пустив, аби придивилися, де погано лежить! — огризалися інші.

А вже биричі на всіх торговищах, коло дворів, коло всіх брам Києва, в найбільшому людському стиску, пересилюючи гомін, розкрикували першу грамоту князя Долгорукого для Києва і киян:

"Гюргій, Божою милістю великий князь Київський, всім вірним своїм — привіт. Відайте, що я на честь преблагого Бога, і святої церкви, і для загального миру в землі Руській пожалував і передав цією грамотою моєю, підтвердив Богові, і святій церкві, і всім людям моїм всі пожалування й даровизни, і вільності й вільні звичаї, які князь Володимир Мономах, отець мій, їм дав і пожалував. Так само і всі негідні звичаї, які він знищив та усунув, я усуваю і згоджуюся понищити за себе самого і за спадкоємців моїх. Тому я бажаю і кріпко велю, щоб свята церква і всі людове ці звичаї й даровизни, і вільності і вільну поведінку мали і володіли ними свобідно й спокійно, гаразд і в мирі, неторканими мною і спадкоємцями моїми, так вільно й спокійно в повноті й цілості для себе й спадкоємців своїх від нас і від спадкоємців наших у всьому й скрізь на вічні часи, як дав, і пожалував, і підтвердив їх великий князь Володимир Мономах, отець мій. Свідчить великий князь Гюргій Володимирович Мономашич у Києві в літо шість тисяч шість сот п'ятдесят сьоме".

Слова биричів розліталися понад Києвом, грали дзвони, князь з синами й ліпшими своїми людьми стояв на повітальному молебні в Софії, розглядався з княжого високого місця по церкві, мав дивне відчуття. Ніби паморочилося йому в голові, все довкола набувало кругойдучості, все рухалося, пливло невпинно: склепіння, стовпи, золоті мусії, різнобарвні фрески, Пантократор і Марія Оранта, апостоли, пророки, великомученики, святі, єпископи, священики, живі й мальовані, — все кудись линуло, летіло; летіла ціла Софія, летів, мабуть, і Київ, і він, Юрій, теж летів і зчудовано позирав довкруж зацікавленим, вже й не князівським, а якимсь ніби хлоп'ячим оком, і через те ніяк не міг здобутися на поважність і непорушність, котра личила б великому князеві в таку високу хвилю його життя, чим міг накликати на себе осуд і невдоволення можних киян, високих ієреїв, які закостеніли в своїх негнучких, протканих сутим золотом шатах і нічого не відали про те, що летять кудись разом з усім цим розспіваним, строкатим, прекрасним світом, і ніщо їх не зможе зупинити.

Тим часом у Київ входили товари Долгорукого, котилися вози, запряжені кіньми й волами, горбаті верблюди тягли висококолісні половецькі каталки, за возами суздальці гнали волів, свиней, овець — все для голодного Києва.

Завоювати город навіть щонайбільший просто. Спробуй його нагодувати!

Цього разу не було серед суздальців мови про те, що жде їх у Києві мед, жито й просо. Йшли аж з самих вятичів по голодній, спустошеній зимовими хуртечами палючими весняними вітрами землі; князь Юрій вимушений був стояти то там, то там, поки з Суздаля прийдуть нові та нові товари, щоб стачило не для самого лиш війська, а й для киян.

Тож поки в Софії тривав урочистий молебень, по Києву різали волів і овець, кололи вепрів, пекли на вогнищах м'ясо, ставили цебри з пивом, собаки гризлися за тельбухи, люд радісно метушився, штовхався, кричав, сміявся; стояли й сиділи на чім попало, всували голови в цебри з пивом, пили нахильці, втовкмачували в запахущий трунок вуса, бороди, носи; вої щипали дівчат, дітлашня метушилася, мов на пожежі, все змішалося в радощах і ситості: чужі й свої, старі й молоді, дівки й баби діти, пси, голови, сорочки, чуприни, сміх, лайка, похваляння, погрози.

— Як п'ю, то не розливаю!

— Одчепись, смердючий цапе!

— Хай легенько тикнеться!

— Синочку ж мій!

— Дай хоч пальцем ткнути!

Серед колотнечі й розгардіяшу пробували знайти своїх — хто з надією, а хто й безнадійно. Кричко з Іваницею теж блукали по торговищах і поміж дворами — аж напоткнуться на Сильку. Дуліб десь пішов на княжий молебень, Іваниця не схотів, бо й чом би мав квапитися перед очі князеві, що так негарно з ним повівся? Випадком стрів Кричка, тепер ходили вдвох, щодалі впевнюючись у думці, що Силька, так само, як і всі, хто був близький до князів або ж хотів до них присусідитися, там, у Софії, пхаються один поперед одного, видовжують шиї, не знають, куди й дивитися: чи на єпископів під Орантою, чи на хори, де стоїть Долгорукий з князями й воєводами. Така малість людська.

Так у безконечних блуканнях опинилися й коло Ярославового двору, де в золотій гридниці лаштувалася, видно, велика учта для Долгорукого та його поблизьких людей, бо вже коло конов'язі стояло безліч коней, поприв'язуваних до срібних кілець; пахолки нетерпляче позирали на Софію, звідки мали прийти князі й засісти за столи, а вже тоді щось перепаде й тим, хто коло коней, бо ж їдять та п'ють не лише за столами, а й попід столами і в закутках та закапелках, та й невідомо, де більше й ласіше.

Якась, суздальська, видно, жона заїхала на Ярославів двір возом, розпрягла коней, погукуючи зачіпливо до пахолків; Іваниця враз штовхнув злегка свого товариша в спину, показуючи тому, щоб далі блукав по Києву без нього, а сам, ще й не вірячи власним очам, обережно став наближатися до тої зухвалої жони, яка не побоялася втягнути свого воза на княжий двір.

В білій сорочці-тіснусі, з товстою косою, перекинутою недбало через плече наперед, витка й вправна в щонайменшому порухові, поралася з кіньми… Оляндра! Та сама Оляндра, яку стільки разів бачив він з суздальського поруба, до чорноти в очах заздрив дружинникам з защетиненими мордяками, що могли жирувати з тою, такою щедро-приступною, вабливою, принадною.

Оляндра!

Іваниці ще й не вірилося, підійшов ближче, став позад жінки, вона відчула його присутність, обернулася до нього всім своїм тілом; тверда круглість тіла відчувалася під сорочкою-тіснухою так, ніби Іваниця доторкнувся до жінки, груди напинали їй сорочку, неначе вітер — паруси на лодьях; Оляндра відкинула назад свою важку русяву косу, примружилася хижо й сторожко.

— Ти чого? Гнати мене звідси надумав?

— Оце! — розгублено всміхнувся Іваниця.