Смерть у Києві - Загребельний Павло

Але не став облягати города, не готувався до приступу, зупинив своє військо внизу коло Дніпра, навпроти Видубицького монастиря, на тому самому лузі, де повесні підступно було постріляно Ізяславом Ростиславову дружину. Тепер кияни йшли туди без примусу і не зваблювані князівським частуванням, як то було повесні, коли Ізяславові кортіло показати їм, як нещадно розправляється він з суздальцями. Кияни йшли зустрічати князя, якого ждали давно й нетерпляче, ім'я "Долгорукий" гриміло понад берегом Дніпра від Видубичів аж до самого Подолу, долунювало й до князівської Гори, напевне. Чи Ізяслав чув те гриміння? Чи збагнув нарешті, кого насправді люблять кияни? Може, й чув, може, й збагнув, та не зважав на те. Керувався суто князівським узвичаєнням: нехай мене й ненавидять, аби лиш боялися. Нехай бояться, аби лиш слухали. Знов, прибігши з-під Переяслава, налаштував віче, тепер уже коло Софії, зЩ брав туди самих лиш можних, кому мав би вірити, на кого досі опирався; з слізьми в очах, ставши навколішки, благав виступити всім супроти Долгорукого, не підпустити того до Києва; коли ж і проб'ється, то зачинити брами і відбиватися, мов від поганого половця.

Але вже з усього видно було, що не втриматися Ізяславові в Києві, його вірні Миколи тільки сопіли перестрашено, Войтишич, проклинаючи все на світі, на віче не прибув, замкнувся в своєму неприступному дворі. Навіть Петрило десь зникнув. Нікому було підтримати Ізяслава, — мав вислухати від киян гіркі й безжальні слова:

— Князю! Батьки, сини й брати наші згинули в битвах за тебе або попали в полон. Тепер хочеш, щоб вигинули й усі ми. Не хочемо того. Іди собі геть з Києва!

Ізяслав похапцем зладнав обоз, забрав усі коштовності, вичистив обидва двори — Мстиславів і Ярославів, взяв з собою митрополита Клима, жону — принцесу з роду германських імператорів, дітей, брата Володимира, високовченого Петра Бориславовича, залишки дружини, недобитої Долгоруким, і вночі втік на захід, беручись до Володимира. За ним, як побиті вовки, потяглися чотири Миколи і їхні лакизи. Але ні Войтишич, ні Ананія-ігумен, ні Петрило з Києва не рушили. Петрило ж, як восьминник, лишився в городі старшим, бо всі тисяцькі й тіуни Ізяславові подалися за своїм князем. Він мерщій випустив з поруба новгородського єпископа Ніфонта, знайшов у Софійській ризниці два вузли з шатами єпископовими (вони зберігалися там з того часу, як єпископа вкинуто до поруба), попросив ієрея належно зготуватися, щоб зустріти князя Юрія, а сам поскакав по Києву, щоб відчинити перед Долгоруким усі брами великого города: Лядську, Михайлівську, обидві Подільські, Софійську, Жидівську і Золоті ворота.

Дуліб з Іваницею зійшли по Боричевому узвозу вже по тому, як відчинено було всі брами Києва. Дуліб хотів покликати з собою Ойку, бо вона теж не менше прислужилася Долгорукому, аніж вони обидва, але дівчина не прийшла, зоставалася десь зі своїм батьком, засіла за гостроколом Войтишичевого двору, незвикла до урочистостей, недовірлива й неприступно-дика для всіх, як і досі, так що й Дуліб став сумніватися: чи були оті шалені ночі під темними деревами в закутках Войтишичевого двору, а чи то все лиш приснилося!

Обидва вони могли б повітати Долгорукого хоч і в тій брамі Києва, яку обере для урочистого в'їзду в город, але вдоволені були й тим, що все склалося на ліпше, не пхалися перед очі князеві, який мав клопоту й без них, загубилися серед киян, знайшлося безліч знайомих їм, і так разом з усіма кричали вони в той день в'їзду до Києва нового князя єдине слово: "Долгорукий! Долгорукий!"

То був день двадцять дев'ятий серпня місяця року від сотворіння світу шість тисяч шістсот п'ятдесят сьомого. Маючи п'ятдесят дев'ять літ від, роду, Юрій, син Володимира Мономаха, внук Всеволода, правнук Ярослава, праправнук Великого Володимира, який охрестив Русь, радісно зустрінутий силою-силенною народу, мав увійти в Київ і сісти на стіл отця свого.

Був серпень, коли над Києвом несамовитіє сонце, коли в деревах і травах завмирають соки перед настанням осені, і від того мовби якийсь шал нападає на людей. Але цього разу все мало бути інакше.

На Київській Горі били зелено-золото дзвони. Сонно мріли під сонцем довкола Києва поганські пущі. Повільно гнав до моря води свої невичерпний, як життя, Дніпро. Все було, як і колись. Але водночас і не таке.

Бо новий князь в'їздив у Київ.

Він зсів з коня коло початку Боричевого узвозу, і всі, хто його супроводжував, теж позсідали з коней. Тоді Юрій глянув угору, на золоті верхи соборів, на зелені вали Києва, на вічне сонце над ним і покликав свого вірного Вацьо:

— Стягни з мене чоботи.

Сів просто на землю, і Вацьо вправно зсмикнув з обох князівських ніг чоботи, гадаючи, видно, що Долгорукий хоче для такого урочистого випадку озути нові, коштовні, особливі, які вірний його слуга віз аж із самого Суздаля; але князь не став ждати нової взувачки, він легко став на ноги і пішов угору узвозом босий, ступаючи легко й пружно і водночас якось мовби пустотливо, ніби малий хлопчик. Його сини, князі Святослав і молодий Всеволодович, тисяцькі, дружинники, навіть пишний Берладник розгубилися від несподіваного вчинку Юрієвого, а тоді один за одним стали сідати на землю коло Вацьо, і княжий розтоптувач чобіт вміло стягнув з них взувачку, пускаючи кожного босим слідом за Долгоруким; і кияни, зворушені такою шанобою до їхньої землі, ще голосніше закричали: "Долгорукий! Долгорукий!" Хто старший, той плакав од такого видовиська; священики, які вийшли з Подільських воріт на чолі з єпископом Ніфонтом, затягнули кондак: "Показав себе єси, благочестія ділатель честнійший, добродітелей рукояті собрав себі, сіяв-бо в сльозах, веселієм жнеши", а знизу, навстріч священним виспівам, полинула дівоча пісня з зелених лугів з-над Почайни. Земля під ногами в Юрія була тепла і м'яка, як у далеких літах дитинства, він повертався до своєї матері, яка вийшла з оцього простого народу, повертався до своєї землі, з'єднував у собі священний доторк до земель Суздальської і Київської, не було в нього за плечима п'ятдесяти дев'яти літ, не затверділи йому ступні від сталевих стремен, вичував кожну грудочку, кожну піщинку під ногою…

Земле мила!

Стрічала його вся в зелених роздзвонах Києва, в дівочому співі, в шумові вод, у шелесті листя, в бджолиному гудінні золотому…

Земле моя!

Пройшов Подільські ворота, ступив у Володимирів город, упав на землю, поцілував її, обнявши розкинутими хрестом руками, так ніби передчував, що в цій землі доведеться йому лягти навіки.

"Бачив я все те своїми щасливими очима".

Хто так напише? Петро Бориславович не міг, бо втік з Києва разом з Ізяславом і відтоді вже не розлучатиметься з своїм князем ніколи, хіба що виконуючи його посольські доручення.

Дуліб? Але ж не належав до людей, здатних розчулюватися.

Тоді, виходить, Силька? Однак і тут певності немає, коли згадати, що Силька мав би простежувати кожний вчинок князя Андрія (що він згодом і робитиме), а не Юрія Долгорукого.

Багато хто в Києві міг тоді мовити такі слова.

Найперше могли б сказати високі церковні ієреї, які стояли з запаленими свічами над розпростертим Долгорукий; між ієреями стояв і Ананія-ігумен, так само тримав свічку; свічки горіли кволо, блідо, сонце своїм сяйвом убивало хлялі вогники, ніхто й не зауважував ні тих свічок, ні навіть ієреїв, попри їхні золоті шати, коштовні хрести, ланцюги на грудях, розкішні, мащені єлеєм бороди, високі патериці з заморського дерева. Всі дивилися тільки на той клапоть київської землі, що його обіймав і цілував князь Юрій, у простому одязі з білого льону, босий, мов покутник. Не всі ієреї були щасливі з того* видовища; жував губами посеред них також ігумен Ананія, свічка в нього в руках давно погасла, та він не зауважував того, дбав лиш, аби віск не капнув на його новісінькі урочисті шати, на Долгорукого ж дивився очима далебі не щасливими.

Могли б сказати про щастя ті, в кому ще не вбито було прагнення до волі. Ось син Мономаха, відірваний од Києва цілих п'ятдесят літ, князь, якого славлять усі вільні, втеклі, скривджені, упосліджені, повернувся до славного слов'янського града, прийшов ї сяде на стіл батька свого і простягне руку до всіх простих людей.

Могли сказати так київські добросерді бабусі, розчулено плачучи від самого імені Юрієвого, для них він був дитиною, малим хлопчиком, який десь зник на п'ятдесят літ, а тепер повернувся, босий стояв перед брамами Києва, босий ступив на святу землю, цілував ту землю, як рідну матір, бо ж і мати його лежала в тій землі, батько рідний знайшов у ній успокоєння.

Могли б сказати так і всі люди бідні, ті, хто не мав нічого ні на землі, ні під землею, хто не мав чого втрачати, але щоразу сподівався на ліпше, яке міг принести новий князь.

Але тут же стояв Кричко і, не стишуючи голосу, погукував:

— Князь? А нащо він? Колись, мабуть, не було князів. Хоч, правду кажучи, коли копнути моїх пращурів до третього чи й до четвертого коліна, то поверх мертвяків скрізь знайдеш князя.

А десь з-за спини повзли шепоти:

— Хіба то князь? У сорочці, як жебрак або блаженний! Ізяслав — ото князь! Весь у залізі, й дружина його в залізі.

— Дурню, мало тобі заліза! Моли Бога, аби каша була!

— Босий — і князь! Та в князя за один чобіт город можна купити, а цей п'ятами блискає, як гуляща баба задом!

— Без чобіт іде, бо ноги намуляв. Пішки з самого Суздаля чимчикував!

— На коня боїться сісти!

— Кажуть, на кобилі катається, а на жеребця не сідає, щоб той не скинув.

— Сидить на кобилі, смирній і гладкій, як піч.

— 1 в'їхав не через Золоті ворота, як личило б князю, а вповз через Подільські, неначе купець паршивий.

— Він тобі покаже купця паршивого!

— Втовче ніздрями в багно!

— Прийшов помститися за вбивство Ігореве!

— Такий, як і Мономах, — справедливий!

— На кому мститиметься!

— Та на тобі ж, дурню! Мстиславовичі втекли, а ти зостався.

— На мені що? Хіба вошу вб'єш!

— Яке сміття, така й мітла! Бачиш же, який то князь.

— А чого? Гарний князь, наш, простий, видно, чоловік, такий не зобидить ні смерда, ні вдовиці, а боярина за горлянку може й схопити.

— Віддасть усе суздальцям. То були бояри наші, тепер будуть ще й суздальські.

— Київських повитурює в шияку!

— Суздальці й з тебе порти стягнуть.

— Нас сорока не розклює!

До Юрія долітали поодинчі слова, вигуки радості й злі пошепти.