Смерть у Києві - Загребельний Павло

— Та чи я княжий лакиза!

— Чого ж дивишся?

— Бачив тебе колись — оце й дивлюся.

— Де ж бачив?

— А в Суздалі.

— Бреши! Був там?

— Оце! І в самого князя Довгої Руки в палатах був, поруба скуштував. Там і тебе бачив.

— Не була в порубі.

— Коло нього зате. Зваблювала сторожу, а я скреготав зубами.

— З поруба?

— Оце ж!

— То й дурень єси.

— Досі не вірю, що стоїш переді мною. Ось простягнути руку і…

— А ти простягни…

— Боюся — щезнеш.

— Не щезну. Прийшла до Києва, хочу тут бути. Виривця мого вбили під Переяславом. Бояринею хочу бути. За Виривця.

— А ті де? — не слухаючи ні про Виривця, ні про бояриню, поспитав Іваниця, неспроможний відірватися від своїх болючо солодких спогадів.

— Хто?

— Ну… Оті, хто водив тебе тоді… Водили й поверталися. А тоді ти приходила та брала собі нового. Готовий був розшматувати тебе!

— Не лютуй, дурню! Чи про таке згадують?

— Де ж вони?

— Чи я знаю! Мабуть, там.

— Де?

— У Суздалі. Стережуть поруб.

— Хтось там знов сидить?

— Може, й сидить. Коли й нікого немає, поруб однаково стережуть. Бо щоразу може пригодитися. Князь без поруба — не князь.

— Що ж робитимеш у Києві?

— А тобі свербить? З чоловіками спатиму!

— Оце! Знов підеш до тих, хто стереже поруби?

— Можу й до тебе прийти. Пожди ночі.

— Там ходила й удень.

— То ж там. У Суздалі любові багато. Ночей не стачає,

— Чом думаєш, ніби тільки в Суздалі? А в Києві?

— Київ бідний любов'ю. Тому й прийшла сюди. Принести любові.

Як завжди, на Іваницине нещастя причовгав звідкілясь Петрило. Іваницю чи й зауважив, зате відразу накинув оком на Оляндру, розігнався на неї, та згадав, що має розчищати дорогу Долгорукому, який уже спускався десь з софійської вежі, щоб вести своїх поблизьких на учту, наставив руки на жону, засичав:

— Киш! Князі йдуть!

Оляндра посунулася на нього грудьми, засміялася:

— А мені князів і треба! Не тебе!

— Цить! — відступився від неї Петрило. — Знаєш, хто я?

— Хто ж? — поморгуючи Іваниці не так з прихильності великої, як з необхідності мати спільника, глумливо поспитала Оляндра.

— Петрило! Чула?

– І чути не хочу! Мені князя треба! Довгу Руку!

— Киш! — перелякано наставив на неї руки Петрило, та вже було пізно, бо князі йшли від Софії, сяяла на сонці коштовна зброя, вигравала самоцвітами, тьмавим золотом поблискували шати ієреїв; поперед усіх, змолоділий, високий, усміхнений, широко ступав князь Юрій в накинутому поверх лляного білого вбрання дорогому корзні, вже не босий, а в зелених, шитих перлами чоботях на срібних підборах.

Юрій охопив жадібним поглядом усе: і вогнище, де пеклося й смажилося, і цебри з пивом, і метушняву людську, і зелений спокій дерев, і голубий простір неба, і розлогість Ярославового двору, де колись бували й кінні ристалища, і оту безконечну конов'язь з срібними кільцями, і несподіваний на княжому дворі простий суздальський віз з простим скарбом, і гожу жону коло воза…

Петрило зігнувся мало не вдвоє, блиснув на Юрія вже й не перлистими, як на всіх, хто нижче, а по-собачому гострими очима:

— Князю любий! Петрило єсьм. Восьминник у Києві. Тобі хочу служити, як було вже не раз. Рятував тут лікаря твого.

— Петрило? — засміявся Долгорукий. — Дебеліший став, а чи старіший? Ходи з нами, коли ти вже тут. А то Іваниця? Лікарю, — пошукав очима серед князів і воєвод Дуліба, не знайшов, хоч і знав, що той десь має бути, — лікарю, чом же покинув свого товариша? Іваниця любий нашому серцю також. Ходімо з нами, Іванице.

— Оце! — пробурчав Іваниця. — Після поруба та й на пирування!

— Пам'ятливий! — здивувався Юрій. — Не забув про поруб! Повинюся перед тобою, перед усіма. Ходи з нами.

— А я? — вискочила наперед князя Оляндра. — Чи й мене припросиш, князю? Мій Виривець під Переяславом… Бояринею мене зробити маєш! Боярський двір мені в Києві за мого Виривця! Всі стояли, а він побіг на Ізяслава! Ти й сам стояв, а Виривець побіг!

— Ну, — Юрій безрадно розвів руками, — що маю діяти з такою суздальчанкою? Звешся як?

— Оляндра!

— Ходи з нами, коли хочеш.

— Ай піду!

Князь Андрій щось прошепотів Юрієві на вухо, Долгорукий зітхнув. Оляндра тим часом втулилася між Юрієм і його сином, мовби так воно й належало; була там і княжна Ольга, але їй не стало тепер місця коло батька, мідяве її волосся зблискувало десь далі, коло червоного вбрання Берладникового, так що кияни, яких умить набилося повен двір Ярославів, не знали, на кого їм перше й дивитися: чи то на князя Юрія, чи то на оту мідно-волосу княжну, чи на розкішного в своїй красі Берладника, поряд з яким губилися найпоказніші мужі, а чи на безпутну Оляндру, яка пролізла поміж князів і вив'юнювалася серед них боса, в сорочці-тіснусі, мов блудниця вавилонська.

Такого в Києві ще й не бачено ніколи.

А Долгорукий, неначе виправдовуючись і перед киянами, і перед власними дітьми, і перед осудливими поглядами ієреїв, погорнув рукою до себе Дуліба:

— Ось, лікарю, князівська доля: влада завжди вища за особу, влада нависає над тобою навіть тоді, коли ти здобув її власними зусиллями й, сказати б, заслугами. Чим перевищити владу? Всі володарі, позбуваючись влади, а позбуваються вони її неминуче, хоч би й по смерті, можуть продовжувати своє існування лиш завдяки тим суто людським учинкам, яких не дозволяло їхнє становище. Отож вчинки всупереч становищу.

— А я нічого тобі не кажу, князю. Радий бачити тебе в Києві, змолоділості твоїй радий так само.

— Вважаєш, змолодів?

— Видно всім це.

— Аби не змалився.

— Не коло такої жони, як Оляндра, — всміхнувся Дуліб.

— Князь мені винен боярський двір! — вмить учепилася Оляндра. — Ти, князю, найдобріший. Ти пожалієш бідну жінку.

— Доброти князевої на всіх жінок не вистачить, — сказав Долгорукий з жалем. — І людяності так само не вистачить. Ні народові, ні, — він озирнувся навколо, шукаючи когось поглядом, додав по мовчанці: — ні літописцям…

— Може, й занадто добрий, князю, — зауважив неголосно Дуліб. — Бачу, покликав на учту і Петрила, і Ананію, мабуть, прийде й Войтишич, який десь заховався й вичікує.

– І Войтишич прийде, — згодився Долгорукий. — Всі прийдуть, всіх прийму. Бо не може чоловік витрачати своє життя на ворожнечу. Вже сьогодні пошлю гінців у всі кінці нашої землі, щоб оголосили про мир і кінець усіх чвар і ненависті. Єдність і свобода для свого люду. Найдорожче в свободі — змагання за неї, Ми досягай свободи, довели свою спромогу, тепер можемо вільно взятися за своє діло. Нікого над нами, ніхто не заважатиме, тоді — які ж вороги можуть бути в нас сьогодні і навіщо ненависть?

Дуліб довго мовчав, дійшли вже до сіней, стали входити до палацу за чином і за зухвальством, у кого яке було; коли мили над срібними рукомиями руки, знов лікар якимсь чином опинився коло князя Юрія, сказав йому:

— Кому здається, що він уже досягнув волі, може означати лиш те, що він її втратив або ж утратить невдовзі. Людина бореться все життя. На те й прийшла на світ.

— А ти, лікарю? — спитав князь. — Так само борешся?

— Борюся. Навіть з самим собою, коли хочеш, князю. Ти ж себе перебороти не можеш, бачу.

— Чи й треба? Натякаєш на цю жону? Чи згадуєш Суздаль і наші мандри по суздальській землі?

— Боюся заспокоєння твого, князю.

Іваниця ж тим часом добрався до Оляндри, попросив стиха:

— Сядь коло мене за столом.

— Коли ж біля князя хочу!

— Там без тебе знайдеться кому сидіти. Хочу, щоб коло мене була.

— Мене — спитав?

— Оце ж і питаю.

— Дуже ти благий. А я шорстких люблю.

За столи всідалися довго, в розклекотаному веселому гомонінні, в перемовлянні з князем Юрієм, влаштовувалися, як велося тут десять і сто літ тому: незначних спихано до дверей, коло князя по праву руку сини та особливо цінні люди, по ліву руку — служителі Бога, ліпші люди суздальські та київські, хоч останніх було й не густо, повтікали з Ізяславом, тож Войтишич, який трохи пізніше за інших з'явився в золотій гридниці, виходило, був якраз доречним за столом. Долгорукий пішов назустріч старому бояринові, той здаля розкрилив для обіймів руки, в захваті вигукнув:

— Князю мій дорогий! Бачив тебе тут малим хлопцем, а тепер ти вже й сиву бороду маєш, будь воно прокляте все на світі, хай би не бачили того мої старі очі! Служив твоєму вітцеві Мономаху, а вже тоді й нікому так не служилося, будь воно прокляте. Не був би оце такий старий, як є, то й тобі послужив би, та вже відійшов од усього, аби й не бачити своїми старими очима всіх паскудств, які творяться на сім світі. Он ігумен Ананія не дасть збрехати.

Долгорукий Ананії мовби й не зауважував, але й лихого не казав тому нічого, бо й куди подінеш ігумена княжого монастиря, врізаного в саме серце Києва. Служив ігумен Мстиславовичам і служитиме далі, та що вдієш? Святині недоторкані, а в них і служителі їхні також.

Дуліб опинився за столом поруч з Ростиславом, їх Долгорукий посадовив разом, ніби для того, щоб показати всім двох найцінніших для нього людей, завдяки яким, як вважав, здобуто Київ,

Може, й усі так вважали, окрім Ростислава та Дуліба, бо молодий князь, вірний своєму узвичаєнню не помічати нікого, окрім самого себе, мовби й не бачив Дуліба, лікар же в мудрій пробачливості своїй волів забути нерозумну пихатість Ростиславову, яка мало не призвела до загибелі не лише самого князя і Дуліба, а й справи цілого життя Долгорукого. Вважав за ліпше мовчати, мовчки прийняв ласкаві слова князя Юрія, мовлені про нього слідом за словами про сина Ростислава, мовчки випив свою чашу; хотілося йому думати про Ойку, яка знов поринула в свою дикуватість, сховалася у Войтишичевім дворі, сиділа коло батька, не знати, чи вийшла бодай стріти брата свого Кузьму, бо той після всього, що сталося в Києві, навряд чи й піде до батька перший.

Любов у них з Ойкою була якась тривожна, болюча, непевна, нетривка. Рвалася щоразу, як тонка павутина, Дуліб почувався винний перед дівчиною, ще й досі не міг забути Марію, яка тепер ледь маячіла на обріях його снів, але не виявляла бажання щезнути, нагадувала про себе своєю білою ласкавістю, сміливою добрістю, якою навіть крізь роки мовби хотіла перемогти Ойку в її незбагненності.

Власне, він не зустрічався з Ойкою після того віча Подільського, де кияни відмовилися йти разом з Ізяславом супроти Долгорукого. Привела вона тоді Дуліба й Іваницю до Турової божниці, загубилася між людьми — і вже й не з'явилася більше.