Смерть у Києві - Загребельний Павло
Ховалися на Подолі в братів Ребрин, тоді знов задомовилися на Горі у Стварника, не лякаючись повернення Ізяславового. Ойка не прийшла, і між Іваницею та Дулібом знову відновилася давня дружба, пропала зненависть, а може, й не пропала безслідно, а лиш залягла Іваниці на дно серця і може піднятися звідти щомиті.
Чашник брав у пахолків збани з печаттю Долгорукого, наливав князеві улюбленого просяного пива, привезеного аж із Суздаля. Юрій кидав оком на довгі столи, на своїх синів, на улюбленців, на доньку Ольгу, що сиділа поміж князем Андрієм і Берладником, вже не дитина, цілком доросла дівчина, вже й за князя б видавати; побачив князь і хитрого Сильку, який не квапився до зустрічі з рідним батьком, а втулився мерщій поміж знатних та можних, стріляв навсібіч круглими очима, мотав собі на вус, стягував брови до перенісся, думав чи вдавав, що думає. Князеві літав під вусами сміх, хотілося співати, і він вже був подав знак своєму вірному Вацьо, та враз згадав, що не мав ще слова його чашник Громило, чим порушувався звичай; тому перехилився до Громила, гукнув:
— Чом же не просишся до слова? Чи в Києві не маєш чого сказати?
— Скрізь маю що сказати, князю, — підвівся Громило. — Дозволь?
— Кажи.
— Слово моє буде таке.
— Про суздальського коника колись була мова, — нагадав йому Долгорукий. — Обіцяв я тобі, що ввійде наш непоказний, та міцний зате коник у київські брами?
— Обіцяв, князю, і сталося.
— То про що ж буде твоя мова? Ще про коня?
— Як завжди, князю. Про коня та й про коня. А ще про хом'яка. Жив собі хом'як коло води. Мав простору нору, старий був, аж сивий, обклався жиром, звик до своєї нори, любив вільгість, запах прив'ялих трав, гнилого листя, любив тишу й спокій для себе.
Та ось повз хом'якову нору провів раз жеребець табун тарпанів на водопій. Задрижала земля, від іржання розідралося повітря, огир ввійшов у воду по саме черево, понюхав, тоді став пити, а за ним і цілий табун. Вподобали тарпани тую воду, стали бігати туди щодня, щоднини тепер дрижала земля і роздиралося повітря над хом'яковою норою, розтрясався жир хом'яків, пропав сон, все порушилося. Тарпани входили в воду по саме черево, пили довго й усмак. Жили там на воді качки, гуси, лебеді, журавлі, нікому тарпани не заважали, а хом'як визирав із свого схову й злостився більше та більше. Коли ж тарпани виходили з води й, жируючи, починали качатися в траві, хом'як уже ніяк не міг знести цього, бо доводилося йому ховати свою морду глибоко в нору. Сидячи в самій глибині, надумав хом'як помститися огиреві. Вночі, коли все спало, вирив підземну пастку саме на путі тарпанів, став ждати. Огир летів поперед табуна, вскочив ногою в ту нору, кістка хряснула, боляче заіржав огир, а хом'як сидів у своїй норі й потирав товсті лапи. Ось так, ось так. На цьому й кінець притчі. Здоров будь, князю, та й стережись хом'яків!
— Та будь вони прокляті всі! — подав несподівано голос Войтишич, аж усі поглянули на нього і багато хто відзначив, що старий воєвода вельми схожий на старого жирного хом'яка.
— То, може, тепер і пісню, Вацьо? — поспитав Долгорукий, відпивши на подяку Громилові.
Вацьо став за князем, заплющив очі, склав на грудях руки, соковитим голосом почав: "Ой кривого ганця, ой в кривому танці".
"Та не виведу кінця!" — підхопив Юрій, а за ним і всі, хто вмів та хотів співати, окрім ієреїв, яким годилося співати лише псалми, кондаки та тропарі.
"Що виведу — то урветься, — текла далі пісня, — що виведу — то урветься, а мій милий засміється. Молода ключниця по замку ходила, ключами дзвонила, — встаньте, не лежіте! Встаньте, не лежіте — весну сторожіте".
— Про дружину, про дружину! — загукали за столами, і Вацьо завів: "Пустимо стрілку, як грім по небу, пустимось кіньми, як дрібен дощик, блиснем шаблями, як сонце в хмарі…"
— Співаєш, князю, — вередливо надулася княжна Ольга до Берладника, — до мене ж і не мовиш.
— Шаную тебе, княжна.
— А коли мені сього мало?
— Схиляюся перед тобою.
– І сього мало.
— Перед твоєю красою схиляюся.
— Князівські доньки рано беруть шлюб, правда?
— Того вимагає їхнє становище.
— Я не впокорюся! Не віддамся нікому!
— Ти дуже гарна, за тобою приїде хоч і сам імператор.
— Не піду й за імператора! До того ж він, мабуть, старий.
— А коли молодий?
— Однаково.
— Твоя сестра пішла в Новгород-Сіверськ і вже княгиня.
— Я вища за неї. Сиджу коло тебе, князю, і вже тим вища.
— Люди не можуть сидіти ціле життя.
— А бути поряд — можуть?
— Важко. Життя не дає людині спокою.
— Ти ж сильний, князю.
— Ну, так. Але що сила одного чоловіка? Ось я тут, а княгиня моя і син малий, теж Іван, аж у Смоленську. І не можу бути коло них. Сила моя кінчається.
— А коло мене?
— Коло тебе сиджу.
– І не говориш зі мною, а співаєш!
— Тепер говорю.
— Мені мало! Не я мала ще, а мені мало, князю Іване! Я не мала! Чуєш!
А на другому кінці столу Оляндра присікалася до Іваниці:
— Я співаю, а ти мовчиш?
— Оце — в мені й так усе співає.
— Усі співають, а ти хіба не вмієш?
— Коло тебе все забудеш. Вже й забув, чи спав коли з дівками, чи й ні.
— Не дівка тобі! Бояринею стану!
— Оце!
— То поглянь же ж!
Вона зіскочила з свого місця, перебігла через усю гридницю, стрибнула просто на коліна Долгорукому, вереснула:
— Чи вдержиш, князю!
Всі злякано вмовкли від такої несподівано-безпутної вихватки, очі найперше метнулися на ієреїв: чи ж не осудять? Але єпископ Ніфонт, зголодавшись у порубі, так налягав на їдво, що йому стало млосно і довелося вивести його з-за столу та покласти десь у повалуші, щоб віддихався; ті ж, що лишилися, відвертали погляди, тільки ігумен Ананія поволі заздрісно накинувся оком на вабливу Оляндру, промурмотів сухими губами: "Пильнуйте та моліться, щоб не ввійшли в спокусу. Дух-бо охочий, тіло ж немічне".
На чиє тіло натякав — на своє чи князеве?
— Дай хоч дообідати, — засміявся князь Юрій до Оляндри, приймаючи її сміливий виклик, — бо ліпше грішити ситим, аніж голодним.
— То погодуй і мене, князю, — п'яно попросила Оляндра.
— Чим же?
— Люблю все печене з тіста. Калачі, товченики, перекладники, ламанці, переплітанці, завиванці…
– Із медом?
– І з медом, князю! Сама солодка, солодке й люблю… Та нема ж мого Виривця…
— Земля йому пухом, — підняв Юрій свою чашу, — випиймо за упокій душ воїнів наших полеглих.
Всі випили, Оляндра ж від нестримних веселощів ударилася в смуток, захлипала, намірялася досить виразно сховати своє обличчя на грудях у Долгорукого, той повів плечем.
— Обіцяв же ж мені! — захлипала Оляндра.
— Що ж обіцяв? — поцікавився вже й сам Долгорукий, щодалі дивуючись змінам, які щомиті відбувалися в цій незбагненній суздальчанці.
— Бояринею мене зробити обіцяв.
— Бояринею?
— За мого Виривця…
— Ну, — Долгорукий трохи розгубився, — не велів я нікого в Києві зобижати… Петрило!
— Тут! — гукнув восьминник.
— Підійди! — звелів князь.
Петрило поквапливо причовгав до Юрія, став коло нього, поблискував по-собачому очима.
— Ось Петрило, — мовив князь, — життя мені колись порятував. Ніколи того не забуду. Слуга мені — до кінця життя, хоч і не служивши. Був у Ізяслава восьминником, а лишився в Києві. Хочеш до мене?
— Все для тебе, князю, готов! Людей твоїх…
— Дружину дам, воєводою хочеш?
— Коли ласка, зостав восьминником. Звично вже, і лад умію дати Києву.
— Тоді так: Петрило віднині мій восьминник у Києві. Чи все ціле в городі?
— Все, князю.
— Не зачеплені двори ні боярські, ані чиїсь інші?
— Поставлено сторожу там, де без господаря.
— Як же то: без господаря? Петрило зам'явся.
— Кажи.
— Втекли з Ізяславом бояри. Бо лякалися. Ізяслав, як вступив у Київ після Ігоря, то бояр багатьох пополонив. Данила Великого, Гюргія Прокоповича, Ігора Гюргієвича, онука Мирославового. Пустив їх лише за викуп великий. Ось тепер Ізяславові бояри втекли з своїм князем. Боялися, що й ти, як Ізяслав. А я знав: не такий. І воєвода Войтишич знав. І…
— Хто ж утік?
— Втекли: Микола Старий, та Микола Кудинник, та Микола Плаксій, та ще Микола Безвухий.
— Безвухий? — засміявся Юрій. — То ось, жінко, маєш двір Миколи Безвухого. Петрило тобі й покаже. Відведеш Оляндру, Петриле, і віднині вона — бояриня київська.
— Дай поцілую тебе! — крикнула зраділо Оляндра і обійняла Долгорукого за шию.
Князь жартома виривався від неї, а далі сказав:
— Милуйте рабів своїх і вчіть їх на спасіння й покаяння. Не чула, жінко, сих слів? То чуй і знай.
— Князю, побійся Бога, — неголосно, але так, що чутно стало багатьом, осудливо мовив князь Андрій.
— Чи тобі передати сюю жону? — засміявся Долгорукий. — Гляди, князю, вона тепер бояриня, зобидити не дасться. Я ж однині теж не самотній вдівець, бо намірився засилати посланців до імператора ромейського Мануїла, щоб привезли мені в жони його сестру рідну Ірину, доньку покійного імператора Іоанна. Посланцями ж моїми, — князь підвівся, легко зсадивши з колін Оляндру і вже більше не помічаючи її, мовби й не існувала зовсім, обвів поглядом принишклу гридницю, золоті її стіни, столи, повні наїдків та напитків, все оте майже протиприродне скупчення людей, часто ворожих одне одному, помовчав, доводячи тим найнетерплячіших мало не до цілковитої непритомності, тоді сказав: — Посланцями моїми об'являю князя Івана Берладника та лікаря Дуліба, який віднині стає моїм прибічним лікарем.
— Коли вже прибічний, то не мав би відсилати його від себе аж так далеко, — докинув князь Андрій.
Дуліб занепокоєно поглянув на Долгорукого. Мав би князь спитати його і про одне, й про друге. Чи може, вважає, ніби всі йому повинні слугувати мовчки, покірливо й у захваті? Щоправда, в Суздалі сам Дуліб не стримувався від захватів, та те було колись, окрім того, все на світі має кінець, бо й людина, так чи інакше, конечна. Не буде ж він, чоловік уже зрілий літами й досвідом, ось так тинятися по світу, потрапивши між князів, — від одного до другого, а тоді до третього. Треба сказати про це князеві Юрію, і то неодмінно тут, відразу, не лякаючись зробити йому прикрість або й навіть завдати болю.
Поки Дуліб так роздумував, не знаходячи властивих слів для відповіді Долгорукому, його випередила княжна Ольга. Голосом розбалуваної дитини (Дуліб міг би заприсягнутися, що й надула при тому губенята, хоч він і не бачив того) княжна вигукнула:
— Не пущу князя Івана!
Юрій сприйняв той вибрик як жарт.
— Чом би й не пустила, доню? — так само жартома поспитав він.
— Бо не хочу, щоб вій кудись їхав, та ще й далеко, — ще голосніше, так що вже всі почули й наставили вуха, гукнула Ольга.
— Князь Іван служить мені, — нагадав Долгорукий.
— То й що? — тупнула ніжкою княжна.
— Окрім того, ти не поспитала самого князя Йвана, де йому миліше: чи там, куди пошле його великий князь, чи там, де схоче маленька дівчинка.
— Я не маленька! Я не маленька! Князю Іване, правда ж, я не маленька?
Берладник мовчки посміювався, і виходило це в нього так гарно, що ніхто не ображався: ні Долгорукий, ні його донька, ні сини Юрієві.
