Смерть у Києві - Загребельний Павло

Люд зібрався мирний, але досвідчене око воїна вмить помічало, що всі оті молоти, сокири, вила, коси, ланцюги, пакілля, вірьовки, каміння — все те просте причандалля для життя щоденного може стати найстрашнішою зброєю, бо ж у лік піде не одна сокира й не одна коса, а сотні та тисячі, а до того ще доточиться гнів тисяч людей, кожен з яких запалюється власним вогнем, а не так, як князівська дружина — лиш гнівом свого князя.

Ізяслав мав досвідчене око воїна. Збагнув: кинути дружину в це вировиння — не матиме він ні дружини, ні киян. Все потоне в крові, погине в різанині, не вціліє тут ніщо. Тоді хоч дикий половець, а чи Долгорукий, а чи й мала дитина — приходь і бери Київ голими руками.

Князь думав і вирішив швидко. Боярській волі не суперечив: вдарився з дружиною на Поділ, щоб розметати бунтівливих і непокірних. Отож тепер бояри вже від нього не відступляться, бо сьогодні вдовольнив їх. Тепер треба прихилити також киян, вгамувати це безбереге морс пристрастей, недовір'я, підозріливості й невдячності. Князь аж заплакав, зупинивши коня перед юрмовищем, яке не розступалося, не виявляло щонайменшого навіть наміру пропустити князя до Турової божниці, де б міг він розставити свою дружину й поблизьких людей в належному порядку, бо ж лад довкола князя відразу породжує лад і спокій також у серцях цілого люду.

— Діти мої! — схлипнув Ізяслав, і те видовисько розплаканого князя попереду закутої в залізо жорстоколицьої дружини попервах здивувало й навіть розсмішило киян, почулися вигуки:

— Ти диви!

— Плаче!

— Князь плаче?

— Та не плаче — реве!

— Рюмсає!

Але Ізяслав знав, чим дійняти простого чоловіка, він ще пустив два струмки з почервонілих очей, знову прохлипав:

— Діти мої!

Це вже не тільки здивувало киян, а й зворушило, гамір і крикнява поволі влягалися, торговище втихомирювалося. Так буває завжди на вічу після того, як кожен намагається перекричати свого сусіда і всіх, хто є довкола, а тоді, знесилившись і збагнувши, що вже й не відає, про що волати далі, лишається з ротом розтуленим, але без мови й без вітру, як кажуть. А тим часом люди, завчасу наставлені князем чи його підручними, кидають у натовп саме те слово, яке запалює людей і веде їх туди або туди, навіть усупереч їхній волі і намірам. Так мало б статися й тут, тільки слово напутнє йшло б уже не від підісланих горлодерів, а від самого великого князя, який з'їхав з недосяжної своєї Гори до милих його серцю киян, розплакався перед ними, і вони, на знак вдячності, затихли, щоб почути слово Ізяславове.

— Діти мої! — вигукнув князь. — Іде на мене стрий мій Гюргій з суздальцями, веде з собою половців поганих. Чи ж потерпимо таке? Оже би Гюргій прийшов І самими своїми синами, то котра йому волость люба, ту й узяв би, та оже привів на мене половців і ворогів наших Ольговичів, то хочу битися. А вас, діти мої, кличу з собою. Маю силу, то чом би мав миритися з Гюргієм! Підіть і ви зі мною, любі мої кияни!

Віче не відгукнулося на слова князеві, не викликали вони ні підтримки, ні спротиву, мовчанка залягла над торговищем, тихо було до самого берега дніпровського, здавалося навіть, що чутно хлюпання хвилі і постукування човнів бортами. Тоді десь всередині людського стиску заплакала дитина, і мовби від того плачу зчинився рух в натовпі, визміївся в напрямку до князя й до дружини, видно стало, що хтось пробирається наперед. Ще трохи — і перед князем опинився його прибічний лікар Дуліб, з князівською золотою гривною на шиї — ознакою недоторканості, з зухвалістю в очах і таким упевненим спокоєм, розлитим у всій постаті, що князь аж натягнув повіддя свого коня, так ніби зготовлявся відступати назадгузь од цього чоловіка, якому б давно сидіти в смердючому темному порубі, а не колотити отут люд, прикриваючись князівською золотою гривною.

— Мирись, князю! — сказав Дуліб неначе й неголосно, але так виразно, що почуто його в щонайдальших кінцях торговища.

— Ти хто? — запалюючись гнівом, гукнув Ізяслав.

— Хіба не впізнав? Лікар твій прибічний Дуліб.

— Він од Гюргія, од Довгої Руки! — вже до віча крикнув Ізяслав.

— Мирись, князю, з Юрієм! — твердо повторив Дуліб.

— Він зрадник! — ще гукнув князь.

— Ми не йдемо! — сказав Дуліб.

— Взяти його! — звелів Ізяслав, насилу стримавшись од спокуси гукнути, як: чотири Миколи: "В Дніпро його!", але довкола Дуліба вже стало кількасот велетнів, кожен з яких мав у руках чи то дубець, чи то молот на жилому держаку, чи то й саморобний спис, і вже мовби ціле торговище видихнуло одними грудьми: — Відступись, князю!

Тоді князь махнув рукою, відвертаючи дружину, і потав коня від своєї невдачі, від ганьби, а може, й від поразки. Для власної втіхи бурмотів собі в золотистий вус: "Аби дав Бог здоров'я, а мста буде".

З братом Володимиром, з синами Мстиславом і Ярополком, з боярами і дружиною Ізяслав ще того дня вийшов з Києва і коло Витачева зустрівся з братом своїм Ростиславом, який приплив на лодьях із Смоленська, ведучи з собою велике військо. За день прибули чернігівські князі й чорні клобуки хана Кунтувдія; Ізяслав досі ще й не мав ніколи під рукою такої сили війська, тому він без вагань переправився через Дніпро й сміливо пішов до Переяслава, до якого вже підступив Юрій.

Послані вперед чорні клобуки відігнали стрілами половців од города, і полки Ізяславові вийшли до Трубежа, на другому березі якого стояли полки Долгорукого.

Дружини стояли на протилежних берегах Трубежа і дивилися одна на одну з деякою сумішшю цікавості й жаху від думки, що муситимуть битися брат з братом. Стріли з хижим посвистом полетіли з одного берега, тоді з другого, та то були тільки стріли, безмовні, бездушні, може, послані просто в білий світ, послані не так ненавистю, як збентеженням і розгубленістю; стріли завжди сліпі, не бачиш, хто їх пускає, це не те, що меч, занесений над головою; від стріли можна сховатися, ухилитися, порятуватися, а занесений меч повинен упасти, і вже там немає відступу, там кінець усьому.

Юрій не хотів битися. Він послав до Ізяслава коротеньку грамотку: "Брате й сине! Не станемо проливати християнської крові". Ізяслав затримав посла, не відповів — вивів з Переяслава на берег Трубежа всі залишки своїх полків, щоб ще більше нажахати суздальців і їхнього нерішучого князя.

Бо Долгорукого завжди пам'ятали нерішучим і не схильним до кривавих битв. Один раз лиш ходив він з великою перемогою супроти волзьких булгар, та й то, щоб помститися за смерть свого тестя, половецького хана Аєпи, отруєного перед тим булгарами, коли хотів їх звоювати. Тоді Юрій розбив болгарські полки, взяв великий полон і вернувся з великою честю й славою. Однак, діялося те ще за життя Мономаха, отож, нерішучий Юрій відчував у себе за спиною підтримку свого славного отця. Опріч того, до походу й до битви схилили його половецькі хани, яким нетерпеливилося помститися за смерть Аєпи набагато більше, аніж самому Юрію. Так воно й складалося тоді на честь і славу для молодого суздальського князя.

Згодом, коли в Києві великим князем сів розгублено-добрий Ярополк, Юрій, невдоволений зазіханнями синів свого брата Мстислава на Переяслав, прискочив з Суздаля і вигнав Всеволода Мстиславовича з Переяслава, але не битвою, а впертим стоянням перед валами города. Так само стоянням лякав Юрій разом з Ярополком Всеволода Чернігівського під валами Чернігова; а коли Мономаховичі прийшли до Києва, Всеволод кинувся за ними і став на чернігівськім березі Дніпра зухвало й просто нахабно, бо мав силу набагато меншу, аніж у Ярополка та Юрія. Так стояли цілих п'ятдесят днів, і кінчилося все миром, бо Юрій Суздальський вмовив і свого брата, і похмурого Всеволода не проливати крові.

Ізяслав зневажив послання Юрієве, вважаючи його виявом боягузтва суздальського князя; сказано вже, що вивів він на поле всю свою силу з Переяслава, щоб ще більше налякати суздальців і їхнього нерішучого князя, сам же на ранок хотів од слухати заутреню в Михайлівськім соборі; та коли йшов з почтом через єпископський двір до собору, то єпископ Євфимій, нічого не відаючи про весняні тривоги в Києві, захотів похвалитися перед великим князем, і похвалитися не собором, що міг би своїми фресками та мусіями зрівнятися, може, й з Софією київською, а будуванням банним, яке, може, не поступалося навіть імператорським термам у Давньому Римі, споруджене з каменю білого й зеленого, як вода з Альти, що була пущена протоком попід дивною тою банею, власне, єпископ і не похвалявся банею, бо ж Ізяслав, князюючи в Переяславі, сам купався там не раз і не два, — просто хотілося ієрею нагадати Мстиславовичу про недавнє, про те мирне вдоволення, якого зазнав у сьому городі, та й тут на єпископськім дворі.

Але Ізяслав аж засичав, як почув про банне будування.

— Баня? Сказав ти, отче, баня?

— Так, сину, — всміхнувся Євфимій. — Вельми славне в цілій землі нашій будування. Аби й у Києві…

— У Києві! — мало не заревів Ізяслав. — Тобі хочеться мати ще й у Києві? Для кого ж, отче преподобний? Чи не для Юрія Довгої Руки?

Він не став більше слухати розгубленого єпископа, завернув назад, не дійшовши до собору, коротко кинув своєму тисяцькому:

— Спалити сю баню!

— Князю, камінь, — похопився тисяцький. — Не горітиме ж.

— Розметати! Щоб і сліду не було! І каміння повкидати в Альту!

А Миколи й собі бурмотіли своє:

— В Дніпер його!

До обіду били безжально білий і зелений камінь, загортали прокоп від Альти, нівечили й паскудили єпископський двір. Ізяслав сам приглядався тому руйнуванню, очі йому палали так само, як тоді, коли вдивлявся він у пожежі руських городів, підпалених його дружиною, до знесамовитілого князя боялися і підступитися, а хто й пробував, то його не допускали чотири Миколи, які обклали Ізяслава ще від самого Києва, мов скаженого вовка, і лиш вичікували, коли ж він ошаліє аж так, щоб розступитися і випустити його, — хай перегризе горляку Долгорукому.

Часто люди видаються великими лиш тому, що стоять на руїнах. Та довго це тривати не може. Одні сподіваються від володаря руїн, інші милості, ще іншим найперше потрібна його злість. Славне будування банне в Переяславі виявилося вельми доречним, щоб розбудити в Ізяславові саме таку злість, якої від нього чекали бояри.

Але навіть злість треба спрямовувати розумно й з належною користю, через що Микола Старий трохи перегодя обережно натякнув князеві, щоб не забував він і про Долгорукого, бо палити й руйнувати банні будівлі, як передвісники приближення Долгорукого, ясна річ, повчально, але ще повчальніше, як для сущих, так і для потомних, вдарити по самому Юрієві і розбити його силу, довівши вищість і святу неторканість Києва для будь-чиїх зазіхань.

Так Ізяслав, не дочекавшись остаточного доруйнування зловісної для нього споруди, згодився відслухати обідню в соборі, щоб з Божою поміччю вийти з города і вдарити без вагань і роздумів на свого стрия.

Однак єпископ Євфимій, видно, забувши, кому має служити, відразу по обідні, коли мав би освятити високий намір Ізяславів, неочікувано для всіх з слізьми на очах став благати Ізяслава:

— Князю! Помирися! Ліпше тобі впокоритися, аніж рать підіймати на стрия.