Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Нiч була сира, холодна. Туман важкою парою ври­вався попiд дверима в клуню; холодив гаряче тiло, добирався до кiсток... Чiпка прокинувся, здригнув... Прокинувся й Лу­шня. Розказав йому Чiпка, яким побитом забрався сюди спати. Надворi стало сiрiти. Крiзь щiлини пробивався бiлу­вастий край схiд-сонця. Чiпка встав та невмитий, не­розчесаний, побрався прямо в Пiски.

Уже розвиднялось, як вiн вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вiкнi його хати. "Мабуть, мати пряде", -подумав вiн, та й став добиватись у дверi. Дверi були засуненi. Вiн пiдiйшов пiд вiкно, постукав.

- Хто там? - окликнулась мати з середини.

- Це я, мамо! Вiдчинiть!

- Сину, сину! - почала виговорювати Мотря, впускаю­чи в хату. - Доки ти будеш волочитися щоночi?.. Чи не за ста­ре, бува, знову прийнявся?.. Та то ж - щоночi! Як вечiр настане, так i знявся, й пiшов... А он - всюди такi чутки хо­дять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть...

Чiпцi хоч i гiрка була материна догана, та недавня радiсть тихомирила його серце.

- Не журiться, мамо! - з усмiхом одказує вiн: - Ось, не­за­ба­ром, як бог поможе, не буду й з хати виходити...

- Видно й по тобi! Хiба б, може, жiнка чи не вдержала; а вже матерi не послухаєш...

- Та може й жiнка...

Мати вперше почула таку рiч вiд сина. I здивувала вона її, i зрадувала. Одначе Мотря не сказала на це нiчо­го. Вона тiльки суворо глянула на сина та й знову сiла за гребiнь.

Чiпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довi­датись, - та проблукав - уже геть сонце пiдбилося... А там - i майнув на хутiр до Гудзя.

Галя тим часом сама не дрiмала. Як тiльки вернулися старi додому, вона кинулась до матерi й стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров'я в мо­сков­ських походах та переходах, на чужiй сторонi, далеко вiд роду, з нелюбим москалем...

Мати - як мати. Вона пройнялась жалем рiдної дити­ни, заглянулась на її сльози, благання, - сказала про все Мак­си­мовi. Максим хоч i хотiв би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офiцера, та, пригадавши своє гiрке московське життя, непосидяче та невiльне, сам згоджувався з дочкою... Взяли його смутнi думки. Вiн цiлу нiч не спав, усе думав.

На ранок радиться з Явдохою: як би вiд Сидора вiдскiп­атись? Коли й Сидiр якраз настиг на ту раду. Довго вiн те­рся та м'явся, поки зважився сказати про своє ли­хо... Як став вiн журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, - та поход усе стратив!.. Старi слухали та жа­лкували на ту лиху причину, а самi нишком радiли. Найбiльше ж радiла Галя, слухаючи такi речi з своєї хати­ни.

Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Геть­маньке. Галя зосталася одна дома. Вона була весела, рада, з радощiв сама не знала, що робити, з ким ними подiлитися. Убравшись у найкраще убрання, вона бiгала по хатах, спi­вала веселих пiсень; далi здумала про обiд, розпалила пiч, наставила страву; знову спiвала, бiгала, виглядала в вiкна: чи не йде, бува. Чiпка?

Чiпка не йшов. Марно вона трудила очi, виглядаючи його. Iнодi: чорна пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала пiч i, не пам'ятаючи сама себе вiд радостi, вибiгала аж за хвiртку стрiвати його... Розглядiвши оману, вертала­ся вона в хату з жалем у серцi, з сльозами на очах. "Вiн, мабуть, мене не любить, що не йде... Якби вiн любив мене, то не йшов би - летiв... А вiн?.. дурить... з ума зводить!" Такi думки мутили її голову, ображали серце, Галя починала плакати.

На той саме плач нахопився Чiпка. Як вона кинулась до його, як привiтала! Де дiлися й сльози, i смуток: очi горiли коханням, одрадою, вид осiяв, як сонячний ранок весняно­го дня. I що за радiсний був день той, що за люба розмова!..

- Так ти покинеш?.. Покинеш, мiй голубе, таке життя?.. - допитувалась вона Чiпки, заглядаючи йому в вiчi.

Чiпка мовчав. Любувався веселим голосом Галi, нали­тими радiстю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластiвочка.

- Та як ми заживемо з тобою! якi порядки заведемо!.. Зранку - ти будеш хазяїнувати коло худоби, а я - в господi... Адже ти будеш кохатись у скотинi? Я не люблю коней... воли кращi... Воли такi смирнi, тихi... А корова щоб менi безпремiнно була! Чуєш? Я й не пiду за тебе, як тiльки корови не купиш... та щоб з телятком!.. Що я, пак, казала? От уже й забула... Бач! Так ото ранком ми будемо поратися; потiм пообiдаємо, спочинемо; потiм уп'ять ти що-небудь зробиш, поки вечiр; а ввечерi я вечерю зварю... Уже таких м'яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти... I все в нас буде тихо, мирно - нi лайки, нi сварки нiко­ли... Ти не будеш лаятись?

Чiпка осмiхнувся.

- Чого ти смiєшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю, чи будеш лаятись... Гляди менi: тiльки бу­деш битись або лаятись, - то я тебе покину...

- Та годi тобi, Галю, об цьому й думати! Як можна та­ку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матiр...

- Ба! У тебе й мати є? А я й забула...

Брови у Галi на хвилину здвинулись, буцiм вiд

тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькну­ла: Галя знову веселенько зацокотала.

- А твоя мати - стара?

- Нi, не дуже. Лихо тiльки її зостарiло та нужда молодог­о вiку...

- А я. Чiпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволi, не знаю того нiчого. Хiба, може, ще моє вiд мене не втече, наздожене мене... Нi, я не хочу!.. Чув, Чiп­ко? Не хочу я нi нужди, нi лиха... Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От, тiльки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..

-Нi, Галю... Нiколи сього не буде, щоб хто сказав тобi й слово накриво, - не тiльки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то бiльше вподоба, нiж мене.

- Яка ж я? - прядучи веселими очима, допитувалась во­на.

- Така... - жартував Чiпка.

- Яка - така?

Чiпка кинувся її обнiмати...

- Гляди ж менi! гляди! Тiльки одуриш... - i сварилася на його своїм маленьким бiлим пальчиком.