Облога - Тютюнник Григір

Очі в неї волого блищали від полум'я в печі, а щоки були дуже бліді, хворобливо опадисті.

Стоволос поклав ложку, теж пильно скоса глянув на мене, потім, суворіше,— на Калюжного (я похапливо натяг шапку) і мовив до жінки, лагідно, навіть улесливо всміхаючись:

— Спасибі, ненько. Не каша — мед.— І нахилився до її руки, щоб поцілувати, але вона вивільнила свої пухленькі пальці з його довгих і, напевно, чіпких, сколошкала йому хвилясту русяву чуприну й сказала:

— Ну, ну, годі лащитися... Ступай роби своє...

Стоволос таки влучив поцілувати її в зап'ястя, швидко вийшов у другу кімнату й заговорив з Котею.

— Не чути? •

— Погано. Як з того світу. Забивають, чорти...

— Давай спробуємо ще.

Калюжний скинув з мене шапку, обняв за плечі, притискаючи щокою до холодного шинельного ґудзика.

— То приймете хлопчину, Кіндратівно?

— Чом не прийняти.— Жінка підійшла до мене, поторкала пальцями за чуб (від неї гаряче пахло пічним полум'ям).— Тільки де його спати покласти? Хіба з Катериною, на печі?.. — І засміялася.— Ти як, смирний парубок чи не дуже? Не залоскочеш мені дівку? Я спромігся лише всміхнутись на те, але усмішка вийшла, мабуть, кепська, бо жінка відвела очі вбік, щоки їй здригнулися й опали ніби ще нижче.

— Ну, ну, не обижайся. Я шуткую. Стягай лишень свій лапсердак та сідай до гарбузянки, а я тим часом нагрію тобі окропу. Ти ж, либонь, давно мився?

Я промимрив, що був недавно в прожарці, але не помився: на мене як стороннього не вистачило води. Однак пояснення це було схоже дужче на брехню, аніж на правду. Я розсердився сам на себе й сказав, як було:

— Торік восени.

Хазяйка тихо, майже нечутно зареготала:

— Давненько, сказати б...

Доки я мулявся біля каші — якби хоч не той Стоволос! — Калюжний уніс ізнадвору цеберку води, в котрій плавало вишневе листя та крижинки, хазяйка налила нею великий чавун (крига видзвонювала об його вінця) й посунула в піч. Потім вони вдвох витягли з-під лави широкі дерев'яні ночви, пошепки перемовляючись, у що б мене переодягнути, а Котя все кликав та й кликав:

— "Береза", я "Трава"... Як чуєте мене, "Береза"?.. Прийом, прийом...

Каша й справді була як мед, солодка та запашна. Відчуваючи на собі допитливі хазяйчині погляди, я спочатку їв повільно, набирав у ложку тільки під один бочок, тоді нахилився нижче, аби заховати очі, і вже не їв, а тьопав, паленіючи від сорому, що не здатен стримати себе: мені здавалося, що всі дивляться, як я похапки ковтаю, і від того я давився, кашляв, утирав сльози, а коли вишкріб дно, то ще довго сидів над порожньою мискою, не наважуючись підвести голову.

Тим часом на мене ніхто не звертав уваги: хазяйка завішувала великою рядниною куток біля грубки,— там уже парували ночви,— Калюжний порпався у речовому мішку, дістаючи звідти махорку, мило, новеньку злежану білизну...

Незабаром я хлюпався в ночвах, відчуваючи, як тіло має з кожною миттю легшає, приємно щемить і пахне чорним солдатським милом, а голова паморочиться, паморочиться... За рядниною блимав од пари каганець, хазяйка про щось півголосно гомоніла з Калюжним, шанобливо називаючи його Михайлом Васильовичем, від грубки пашіло теплом, а на ослінчику біля ночов лежала чиста, справжня білизна... Груди мені стислися від думки, що міг би й не втрапити сюди, але я боявся радіти, бо вже примітив, що слідом за радістю назирці десь ходить лихо й очікує на мене...

На печі, куди мене спровадила хазяйка, а Калюжний ще й підсадив, посміхаючись і ніби жартома лоскотно обмацуючи мої сухі ребра, було чисто, біло, як у маленькій світличці. Від коминів пахло свіжою крейдою і сухими вишнями — на них стояли жаровні, вщерть насипані сушкою. В маленьке кругле віконце, вмазане знадвору, ледь чутно, по-кошачому шкрябалася гілочка, й чути було, як гули дерева, наче там, за стіною, був не садок, а цілий ліс. Білизна не облягала мене, а халабудилася й пахла махоркою; тіло в ній здавалося маленьким, тому я сам собі здався на хвилю ще дитиною, хоч давно вже так не думав,— навіть ногами подригати закортіло, стелю дістати або вуха великим пальцем. "Ану ж дістань вушка, синок... Отак, отак... От і любий!" — це тато колись мене вчив.

За комином у другій кімнаті продеренчала телефонна ручка.

— Прийміть донесення від тридцять четвертого,— зморено сказав Стоволос і заходився диктувати, твердо вимовляючи кожну цифру.— Вісім, три, один... Чотириста два, шістсот сорок чотири... Повторюю... Що?! Відставить! Слухати треба уважніше! Повторюю...

— А вашому старшенькому скільки? — гомоніла хазяйка до Калюжного.

— Такий, як оцей хлопчина.

— Як його звати — цього?

— Харитон... Дем'янович. Принаймні він так рекомендується. Вони тихо засміялися.

— А молодшому?

— Не знаю... Приблизно три з половиною. Він народився вже без мене. А може, й не він, а вона...

— Не чути?

— Ні. Вже п'яте послав. Хазяйка зітхнула.

— Нічого. Дасть бог, обізвуться... — і поквапливо додала:— Таки ж і вітряно сьогодні, гуде, як на покрову.

Я притис долоні до скронь, щоб затулитися од хатнього світла, й припав лобом до віконця. В садку ворушилося чорне, як гадюччя, гілля, стьобало по туго напнутих дроти них розтяжках, що тримали антенну щоглу і тужно підпивали деревам; поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок тьмяно білів сніг, лиш де-не-де над кронами дерев миготіли зорі — дрібні, неспокійні, перелякані начебто...

Почуття непевності, тривоги, очікування чогось страшного знову охопило мене. Я з головою вкрився теплим колючим ряденцем, затис долоні між коліньми — ця поза ще змалечку навівала мені затишок та раювання в думках — і став пригадувати свої давні радощі: як тато приніс колись із поля їжака і я качав його по хаті віником, бо він був колючий; іншим разом знову ж таки тато вніс із грядки кавун у росі, й та роса стріляла по хаті гострими сонячними скалками, а тато всміхався (його зіниці трошки ховалися під верхні вії) і казав: "Це не кавун, а королівська корона. Бач — сяє!.. " А ще він любив мене стригти. Посадить посеред хати на високий, для мене ж змайстрований стілець, обгорне шию та плечі накрохмаленим рушником, що аж рипить — цьвах, цьвах, ножицями поза вухом: "Не бійся, тато не вріже дитини, ні... " Цьвах, цьвах... "Отака та голівка кругленька, отака моя макітерка. А тепер давай брехушку... " Цьвах, цьвах... "Дивися, мамо: точнісінько твої вушка — як пелюсточки. Аж сонечко просівають. А закрутка татова, одна. Ми, мамо, раз женитимемось... Так, сину? От і розумнички..."

"У-у, розумаки, бодай ви пощезли!"

Чому вона тоді так обзивала тата, за що? Адже раніше — я те ледь пам'ятаю — вона часто заходила до нього в комору, де він вечорами плотникував при каганці, підв'язавши чуприну конопляною мотузочкою, а я грався на пахучій тирсі та стружках, легко, мов крило, клала йому на шию красиво зігнуту в лікті руку і, ще стрункіша, ніж завжди, бо тяглася до нього навшпиньки, наказувала: "Поцілуй мене. Ще... Ще... Ну от, слава богу, хоч сама напросилася",— і сміялась йому в очі.

Тоді я хапав тата за ногу, горнувся до неї, пританцьовував і хтозна-чому голосно сміявся, а мама легенько, однак настирливо відштовхувала мене круглим холодним коліном і казала невдоволено, аж сердито: "Підожди, не з'їм твого тата. Родичі які... "

Іноді ж з нею творилося щось незрозуміле мені й образливе: вона цілувала тата знехотя і маніжено приказувала: "Фу! Живицею від тебе тхне, як від покійника, аж нудить. І потом... Фу!"

Вона всміхалась, вимовляючи ці слова, але та посмішка завжди неприємно вражала мене, і було чомусь шкода батька. А він нахиляв голову й казав тихо: "Не знаю, мені живиця пахне... "

"Не любила вона його і все наше сімейство,— розказувала бабуся дядькові Марку-Накат-Його-Бог після того, як тата не стало,— бо найдужче любила себе. Вони-бо, Коротьки, всі такої вдачі: умом не взяли, то хоч пихою надолужили. А тут, на лихо, ще й грамоти зазнала, хоч поганенької — Дем'янко, бувало, вдень плотникує, а ввечері їй книжки до вроків розжовує та в рот кладе... Він щодня в роботі та в роботі, а їй у любов побавитися кортить, як тій киці ледачій. Вона і в подушки лягала, прости Господи, як та кицька: то сяк, то так потягнеться, позіхне. Тьху! Хоч би з дитиною коли погралася, лацюга, прости господи. Ну, тепер наживеться, до пари знайшла... — Бабуся нахилялася до дядькового вуха й швидко-швидко шепотіла щось, а він тільки бровами водив то вгору, то вниз.— Словом, як той казав: яке брело — таке й стріло. Ну, та Господь їй суддя. Ходімо, Марочку, до хати, та вип'єш наливки, щоб йому там легко тикнулося, козакові... "

Дядько Марко не відмовлявся. А випивши, довго сидів без шапки під образами, мовчав, утирав очі рукавом і підморгував. Тоді бабуся наливала йому ще, й він починав розказувати про тата повагом, міцно кладучи слово до слова. Може, тому його розповідь мені й запам'яталася:

"Якось-то косили ми з ним за проваллям. Він попереду — косар же був лепський, на ять! — а я за ним, хоч теж не давав дядькам собі п'яти врізать... Косимо та й косимо. Вже й сонечко навзаходи стало, ось-ось землі торкнеться, а нам ще ручки гнать — краю не видно... Аж дивлюсь: присів мій Дем'ян, косу покинув, балакає щось потихеньку. Підходжу — а він перепелячу пір'їну знайшов і роздивляється. Та так уже її голубить, так голубить пальцями, наче птаху дрібну на долоні тримає. Дивись, каже, Марку, пір'їна яка! Умреш, а руками такого не зробиш. Звісно, кажу, то діло Боже. Про мене воно що? — пір'їна, та й годі. А йому, бач, ні... "

Потім дядько випивав ще трохи, ховав очі під долоню й казав: "Ех, Дем'яне, Дем'яне, друг ти мій горький!.. "

Я любив ці тихі, лагідні розповіді про тата, чув їх від багатьох людей і часто думав собі: чому ж ніхто не заступився за нього? Однак спитати не наважувався, бабуся не воліла навіть згадувати "про таке" на людях, ще й пальцем насварилася: "Боже тебе борони! Чуй не чуй, бач не бач, а мовчи".

Згодом, коли підріс і бабусі вже не стало, я таки наважився спитати, але мені відповіли незрозуміло: "Врем'я таке було, синок... "

Вітер за круглим віконцем розбурхався вкрай; сад уже не гув, як раніше, а стогнав, і гілочка не шкрябалася, а дрібно цокотіла в чорне скельце, ніби знадвору хтось ізлякано кликав когось чи попереджав про небезпеку: цок-цок-цок, цок-цок-цок...

Я вже дрімав, коли в сінях грюкнули двері, що вели в другу половину хати, й почулися дзвінкий дівчачий регіт та жвавий молоденький басок:

— Ступай, ступай, годі винашуваться!..

І знову рипнули двері, хтось хрипко, нетверезо благав:

— Ката! Ка-а-туша! Не ухаді, родная...