Облога - Тютюнник Григір

Я не розумів, що трапилося, однак горнутися до мами з тою легкістю й довірою, що раніше, перестав. А одного разу, коли вона вдягалася йти, стоячи перед люстром, бабуся спитала в неї, ніби між іншим: "Чого це ти, Наталко, так наряджаєшся — в гості до когось ідеш, чи як?.. "

"Що ж мені, в лахміття вдягатися?" — здивувалася мама, і я бачив у люстрі, як вона почервоніла, а рука з ваткою, вмоченою в пудру, здригнулася...

— Я-а-асно... — сказав Котя, зіскочив з саней і пішов поруч.— З ким же вона ум... ум... з'яшкалася? — Ко-осте!.. — докірливо глянув на нього Калюжний, але я не розумів чому і охоче відповів:

— Хтозна. Казала бабуся, що з тим, хто завідував прощеннями на тата...

"Та й нарадив!" —додавала вона ще, регочучи страшно, мов божевільна, а ввечері уже не молилася, а лаялася з богом, тоді, злякавшись, просила, щоб простив...

Мені стало холодно, може, тому, що засидівся в санях, а може, тому, що в грудях, тільки-но почав розказувати, нагло затремтіла якась жижка. Таке зі мною вже було — у Мелані, коли пошпурив молоток в старого Личака. Мабуть, у мене таки справді якась хвороба...

— Та-ак... — промовив Котя, позираючи на Калюжного.— Ну, з матір'ю все зрозуміло... А з батьком — щось не те, брат. Щось тут бабуся твоя не домовила, або ж ти забув. Як це: раз-два — і немає чоловіка! Ні, ні, такого не може бути. Правду я кажу, Михайле Васильовичу?

Калюжний опустив голову і мовчав, посмикуючи віжки.

— А якщо це так,— розпалювався Котя,— тоді... От він розказує, Михайле Васильовичу, про цих двох батькових товаришів, і виходить, що вони люди. А по-моєму,— кугути! "Хто мене підстриже... " — "Тоді й мене можна..." Ну, не кугути?! Та я... я голову скручу кожному, хто хоч пальцем ворухне проти чесної людини, якщо я знаю, що вона справді чесна, тим більше мій друг, роботяга, напарник! Ну? Ах, чорт! Шапки познімали... Це люди, га? "Человек — зто звучит гордо!" Га? К-кугути!

Калюжний невесело всміхнувся.

— Ви, Косте, лицар... і не більше. До того ж лицар без щита. Але це славно, це чудово...

Під лісом намети повищали, дорога пішла поміж чагарником, придавленим до землі важкими брилами мерзлого снігу, що обтавали по краях і блищали на сонці крапельками. З-під кущів зорили круглі чорні нори — лисячі та заячі ходи, а свіжа пороша була густо помережана заплутаними разками слідів. На узліссі пообіч дороги снували якісь люди, порпалися в наметах, як гайворони, там, у степу.

— Що то вони роблять? — спитав я. Котя й Калюжний перезирнулися.

— Убитих шукають,— сказав Калюжний.— Уночі тут бій був...

Ми порівнялися з машиною, що стояла на дорозі й потихеньку гула, пострілюючи з-під кузова голубим димком. Біля відчинених дверцят кабіни, в котрій, поклавши на руль великий зошит, сидів офіцер у новенькій шинелі й швидко писав, товпилися солдати, гортали на долонях пошарпані документи й доповідали:

— Миленький Петро Федорович, номер книжки 3462800, рік народження 1922-й, рядовий...

— Хараша-а-а...— виплямкував інший солдат у збитій на око шапці, розглядаючи фото. — Да-а, с такой не мешало би і

— Скотіна ти, Петров, животная, Вот...

— А чо?

— Да нічо. Улєпьотивай давай...

— Ну ти!

— Д-дура!..

— Прєкратіть базар! — крикнув з кабіни офіцер.— Следующий...

— Дятлов Інокентій, номер книжки...

— Сердиті хлопці,— невесело всміхнувся Котя.

— Така робота...— сказав Калюжний.

У лісі стояла храмна тиша. З дерев нечутно, мов білі птахи, спурхували й сідали на намети пухкі, легенькі кім'яхи снігу; крізь голе гілля трохи навкоси світило сонце; тут і там зяяли на стовбурах свіжі ніжно-жовті пощербини від осколків, і здавалося, що ті дерева-підранки потихеньку стогнуть, приголублені теплим у затишку промінням.

Покинувши конячку на узліссі,— вона зразу ж підломила задні ноги, мовби присіла, й опустила голову,— Калюжний з Костею, провалюючись у заметах, пішли шукати сухостою.

— А ти, Харитоне, побігай кругом саней та погрійся,— сказав мені Калюжний, усміхаючись так, що я аж здригнувся: в його усмішці було щось дуже знайоме, рідне мені, але забуте, так ніби снилося колись давно, давно...

"Тато! — згадав я раптом.— Так усміхався тато!" І було це в лісі, теж зимою. І в нас була така ж підтоптана конячина. І тато сказав мені тоді: "Пострибай, синку, а я піду вовчика-братика з лісу вижигаю".

А може, він сказав це іншим разом? Може. Але я напевно знаю, що це було, було...

Коли на узліссі, горблячись під довгого сухою деревиною (зріз у неї був червоний), показався Калюжний, я побіг йому назустріч, ухопився за сучок і теж підпрігся тягти, хекаючи, смикаючи дужче, ніж треба, бо хотів, щоб йому було зовсім легко. А він сказав, переводячи дух:

— Не дуже, не дуже, синок (він так і сказав: "синок"!), налягай, бо мене аж убік веде. Старий уже, вхорканий кінь, еге ж?

— Ні, ні!

— Ну от і добре. А ти чіпкий у руках, видно, жилавенький...

Ми вмостили деревину на сани і стояли один проти одного, відхекуючись, зогріті й збуджені роботою.

— Чого ти, синок, дивишся на мене так, наче тільки що впізнав?

— Та...

Калюжний опустив очі, похапливо дістав з кишені тютюн, газету і став крутити цигарку тремтячими руками од недавньої напруги пальцями. З-під сивого волосся на скронях викотилися дві великих крапельки поту і помережили доріжки до обвітреної, в червоних жилочках, шиї.

— Нічого, Харитоне,— сказав він, утерши скроні рукавом шинелі.— От закінчиться війна, і заживемо ми з тобою разом. Хочеш?

— Не знаю...

— А чого ж, підеш у школу... Ти скільки класів закінчив? Чотири? Нічого, ти своє доженеш. В інститут чи технікум поступиш — у Харкові їх багато,— і будуть з тебе люде, як казав Шевченко. Знаєш, хто це?

— Я й вірш знаю один.

— Ану ж який?

— Оцей, що:

І виріс я на чужині, і сивію в чужому краї, то одинокому мені здається — кращого немає нічого в бога, як Дніпро та наша славная країна... Аж бачу, там тільки добро, де нас нема...

— А ще який знаєш?

— Ну, оцей ще, у школі вчили:

Їде брат мій в армію посеред зими. Братику мій, братику, ти й мене візьми...

Калюжний слухав уважно, тоді сказав:

— Ну, це не те. Не вірш, а кленовий млинок: сюди-туди круть-верть... Війна в ньому за іграшку. А хіба вона така? Ти ж бачив, знаєш. Не те, так же?

— Угу...

— А піти тобі звідси треба якнайшвидше, бо... фронт зараз не там,— Калюжний кивнув головою на захід,— а по боках у нас. Чув, що вночі робилося? Ну, от. Одрізати нас хотіли німці, оточити. Сьогодні не вдалося, а завтра, може, і вдасться... Отак. А прийдеш додому, перше, що зроби,— розпитай у людей або в сільраді, чи не було листа від батька: зараз усі, хто вцілів, озиваються, шукають своїх, мовчать лише ті, кого вже... Як є, напиши йому, що ти живий-здоровий, вчишся, пам'ятати і ждеш його. Веселенького, одне слово, листа пошли. А про маму, про те, що з нею трапилося, не пиши до часу. Вигадай щось. Ну, приміром, що ви розгубилися з нею десь, війна, мовляв, усякого було... Та не супся, не супся, я не про неї турбуюся, а про тата... Якщо ж ніякої звістки немає, все одно нікуди з села не йди, тому що я тебе шукатиму після війни. А зараз листи писатиму. Хочеш?

— А як вас оточать?

— Ну, про це ти не клопочись. Оточать — вискочимо якось, не первина.

Котя приволік аж дві деревини, на обох плечах, укинув їх у сани, втерся долонею.

— Ах, яке тільки миле діло робота, Михайле Васильовичу! Оце б упрігся й ні про що більше не думав би, ні про що.

— Скучили?

— О-о!..

— А чемодани — легкий, важкий, середньої ваги? — примружив очі Калюжний.— Ви так мальовниче, з таким знанням справи оповідали...

— Чемодани? — Котя весело засміявся.— То, Михайло Васильовичу, наслідок моїх перонних спостережень вечорами після роботи. Перон і взагалі станція в Донбасі — це місце відпочинку, побачень, розваг: поїзди, пасажири, "жигулівське", машиністи із залізними скриньками в руках... Не знаю, як десь, а в нас, у Дебальцевому, їх заведено зустрічати. Жінки, діти... Стоять у самому кінці перону, біля пакгаузів — батько скоро приведе поїзд. Вони впізнають гудок його паровоза безпомилково, прокидаються від нього вночі. Жінки кажуть: "Це мій поїхав", батьки — "Наш Петя чи Коля", діти — "Тато свистить". У мене в дитинстві тільки й мрії було — стати машиністом ФД і водити бронепоїзди. Старенька, потріскана шкірянка, натягнутий на брови козирок, вибухи попереду, позаду, я різко гальмую, хапаюся за поранене плече, але не кидаю важелів. "Ви поранені! — кричить мені кочегар.— Товариш Кузовчиков, дозвольте вас перев'язати!" — "Ніколи, потім, потім",— кажу я йому крізь стиснуті зуби... Н-да... От тільки прізвище мені моє не подобалося, несерйозне для такої ситуації... Уявіть собі: Чапаєв, Голота, Жухрай, Корчагін і... Кузовчиков! Ну, не трагедія, скажете?!

Ми поверталися назад, коли сонце вже стояло на полудні. Обіч дороги, просто посеред поля, кілька солдатів рили яму, а решта зносили вбитих, без носилок, тримаючи їх за руки й за ноги, так що поли їхніх шинелей волочилися по снігу. Машина — старенький ЗІС, як і раніше, стояла на дорозі, гурчала, здригалася од мотора, в кабіні, схилившись на баранку, спав офіцер, поруч з ним лежав на сидінні розгорнутий зошит, списаний рівними стовпчиками, й тремтів разом з машиною.

— Сто вісімдесят сім душ,— сказав Котя, мимохідь зазирнувши в зошит.— І це за якихось півтори години...

Чорний пагорбок посеред снігів, де рили братську могилу, швидко вищав, мабуть, грунт пішов уже не мерзлий, і солдати-грабарі стояли в ямі по плечі.

— Війна, Косте, та й усякі інші небезпечні, намагнічені страхом періоди в житті людей,— заговорив Калюжний, надіваючи сплюснуту поштарську сумку через плече (попереду вже виднівся путівець на станцію, де над снігами стримів темний грибок водонапірної вежі),— жахливі тим, що забирають у першу чергу громадян, людей самовідданих, що живуть за принципом: "Якщо я тільки для себе, то навіщо я?" А дрібне, егоїстичне, обережне в ім'я самого себе і тільки своїх інтересів,— обиватель, коротко кажучи, виживає, бо він, як паразит, краще пристосований до життя, має більш розвинений інстинкт самозбереження. Всяке насильство над людським духом і тілом — то найкраще добриво для обивателя, як, скажімо, гній для черв'яка, найсприятливіша атмосфера для його утвердження і процвітання.