Облога - Тютюнник Григір

Дев'ять, сім, чотири, три..,

— Наш квадрат?

— Сусідів і наш... Один, два, вісім...

— Прорив?

— Схоже.

Я припав до віконця. Надворі біліли гострі намети, помережані тінями, за садком над припорошеним гіллям завис вузенький, як рубець, червоний місяць, а під ним раз по раз зблискували руді спалахи, й глухо гула канонада.

Місяць швидко примеркав, тьмяніли зорі, віття на деревах вирізьблялося проти неба все чіткіше й чіткіше. Розвиднялося.

Схиливши голову так, щоб вона пролізла поза комином, я заглянув у другу кімнату. Стоволос уже не диктував цифр, а писав їх на вузькій стрічці паперу, Котя сидів поруч, тримаючи ту стрічку на пальцях, і швидко передавав:

— Два, один, шість, чотири, нуль... Даю останню: Наталя, Уляна...

Далі...

— Даю дубляж, прийміть дубляж від тридцять четвертого,— неквапливо говорив у трубку іншого телефону Калюжний, однак у його завжди врівноваженому, стишеному голосі чулася тривога.— Що? Так... Сусіда, здається...— І він став повторювати ті ж цифри, що й Котя.

Десь недалеко за селом моторошно, з надривом завили "катюші". У віконці заблимали спалахи, часто, один за одним. На печі стало видно від різучого зеленого світла, Катине обличчя здавалося в ньому безкровним, наче крейдяним. Вона спала горілиць, закинувши руки за голову, і було таке враження, що вони заплуталися пальцями в розсипаному на подушці підзелененому волоссі та так і заснули в ньому... Тільки сорочка на грудях то напиналася пругко, то западала...

Піймавши себе на тому, що надто довго, з якимось нуднувато-гарячим приливом у грудях дивлюся туди, де ворушиться Катина сорочка, я хутко відвернувся до віконця, відчуваючи, як щоки мені обсипав жаром од незнаного раніше приємного сорому...

Канонада не вщухала аж до ранку. Одначе по тому, що Котя та Калюжний говорили по телефону все рідше й спокійніше, я зрозумів, що там, далеко, де був тридцять четвертий, мало статися щось страшне, але вже минуло або ж минає...

Ранок був безвітряний, тихо пролітала негуста пороша, і садок ніби відпочивав у рухливих її тенетах після нічної негоди — жодна гілочка не ворушилася. Із заходу понад старим, певно, ще довоєнним кукурудзищем (з-під снігу тільки деінде стирчали поламані зчорнілі стебла) майже над самою землею тягло хмари, котрі, як здалося мені, пахли димом, і сонце в прогалинах між ними ледь прозирало крізь холодну імлу — жовте, похмуре, сліпе.

Я вийшов за садок — гілля обторкало мої плечі та шапку, полишивши на них білі пухнасті квітки з снігу — і став дивитися на дорогу, котрою в'їхав позавчора до цього великого яркового села. Он той похилений стовп із затесаною стрілкою-дороговказом, схожий на перєхняблений хрест посеред снігів; від нього далі вгору мріють дві колії і сходяться біля обрію клинцем; там щось чорніє, рухається, віддаляючись, все меншає й меншає, аж доки не зникає геть на вістрі того клинця. Десь там Дніпро. Зараз він іще не скрес, то хоч і мосту немає — можна перейти на той берег по льоду. А там уже Полтавщина: Манжелія, Піски, Шишаки, Артилярщина — в тім краю я не тільки всі шляхи, а й путівці і стежки знаю...

Вмостившись на купі соняшничиння, я ховаю руки в рукави свого пошарпаного лапсердачка, зсутулююся, щоб дихати в пазуху, заплющую очі й куняю на холоді під шурхіт пороші в яблуневому гіллі, а переді мною — прив'ялі садки, бузина, обвішана чорними плескатими кетягами, глиняні хатки позатинню, і сонця навкруги стільки, що тіні од дерев мліють, насотані задухою та пилюгою; на пагорбах — жовті гарбузи поміж сірим опалим листям, а внизу став, усіяний різучими блискітками. Посеред нього — загнана, вхоркана качка, а на березі — поліцаї, п'яно регочучи та лаючись лінькувато, бо спека така, що й говорити не хочеться, цьвохкають по ній з карабінів; качка вже не кахкає і не ляпотить крильми по воді, тікаючи від куль, а тільки хрипко скрякує і ледь ворушить жовтими змореними лапками; нарешті голова її падає дзьобом у воду, і стара сіра птаха завмирає, одгорнувши вбік одне крило; тоді поліцай бреде по неї, підкачавши сині суконні штани вище колін, і гукає до своїх товаришів, що на березі:

— А вода гаряча, як сеча, та га-гаї..

Це було в Артилярщині, сусідньому з нашим селі, де я, відпочиваючи в затінку, вперше усвідомив свою самотність,— мабуть, тому, що вперше за дванадцять років життя опинився серед чужих людей, а може, то підстрелена качка та мовчазні зів'ялі сади нагнали суму. Не знаю. Але ненадовго, бо відчуття безмежної волі, радість від того, що попереду на мене чекає великий незнаний світ і ніхто мені в ньому не вказ, підвели мене з гарячої землі під чиїмось тином, і я пішов собі вузенькою вуличкою попід вербами, ринаючи із тіні в сонце і знову в тінь. І ніхто не питав у мене, хто я, звідки, куди йду... То повеселішав, підкинув вище на плечі полотняну торбу-котомку з харчами, яку сам-таки зладнав, і навіть пісні замугикав, пахкаючи підошвами по теплій пилюзі:

По дорозі жук, жук, чобітками стук, стук... —

так мені легко здалося йти від своєї порожньої хати — тільки павуки в ній зосталися, рогачі, стіл та білі плями від образів на покутті.

Дорога за селом пішла круто вгору. Обіч неї на облогах ронила зерно кущувата падалишня мішаниця: жито, просо, гречка — а то більше стояли безлисті од спеки бур'яни та сухо блищала павутина поміж ними. Неподалік від дороги хтось орав бовкуном, прокладаючи посеред сірого бур'янища чорну смужку ріллі.

Вийшовши на гору, я озирнувся: далеко в низині, за Артилярщиною, мов на долоні, мріло в мареві моє село — вузенькими колінцями вигиналася річка на луках, біліли рядами хатки, як розкладені дітьми крем'яхи з необпаленої цегли, жовтою смугою лежав піщаний косогір біля кладовища (він завжди рятував село од повені), а трохи далі, на одшибі, мов маленький чоловічок, що вибіг за село, стояв млин, піднявши вгору двоє рамен, як дві руки, і ніби кликав: сюди, сюди...

Я припустив бігцем геть з пагорба, торба товкла мене в спину і з'їжджала на потилицю, як хомут, очі пекло й різало, ніби від диму. А коли озирнувся, вдруге відхекуючись, то села вже не стало, тільки двоє рамен виднілися над обрієм, але вони вже не кликали.

Скільки минуло з того часу — рік, два, три?..

Позад мене ледь чутно зарипів сніг. Підійшов Іванько.

— Чого ти тут — ги, ги,— сидиш? — запитав він, граючи ямками на ніжних дівочих щічках.— Ходімо синиць ловити.

— Як?

— А я покажу.

Дорогою до двору він устиг розповісти мені, що радисти ще "деруть хропака", бо вночі була якась заваруха, то не виспались, що мати печуть хліб, що синиць він ловить кожної зими — тільки цього року не ловив, бо ховався в погребі од Німеччини,— прив'язує їм до ніг соломинки й випускає.

— Навіщо соломинки? — спитав я.

— Так,— реготнув Іванько.— Смішно, як вони теліпаються!

Він добув з хлівчика рашник1, поставив на сніг догори гузирем, сипнув під нього жменю пшона, потім дістав з кишені паличку, до котрої була прив'язана довга сирова нитка, підпер нею один бік рашника так, щоб під нього вільно підпорхнула пташка, і вийшла пастка-накривачка. Все це він робив швидко, похапливо, прикусивши висунутий язик. А коли закінчив, то поволік мене в сіни, і ми причаїлися там за дверима, очікуючи на здобич.

Дві жовтогрудки, що досі веселенько вицвірінькували в припорошеному гіллі — вони вже чули весну,— принишкли і, допитливо схиливши голівки набік, дивилися зверху крізь сітку на пшоно, тоді осміліли, спурхнули з дерева на сніг... Іванько задрібцював ногами, голосно захекав мені над вухом, розтуливши припухлі губи, і так зосередився, що з куточка рота йому аж слина потекла.

Синички попаски підстрибували все ближче й ближче до рашника, і незабаром одна з них клювала пшоно вже біля кілочка.

— Йди-йди-йди...—шепотів Іванько, затиснувши нитку в пальцях так, що вони аж побіліли. І раптом смик:— Цоп! На-аша...

Синичка підстрибнула, ударилася спинкою об сіть, упала, забила крильми, потім застряла голівкою у вічку і, розкривши дзьобик, тоненько запищала. Іванько дістав її, підсунувши руку під рашник, заховав у жменю і на хвилю завмер, усміхаючись:

— А серденя тіпається! Крізь пір'я чути: етук-стук-"тук... Ось на послухай.

— Не хочу.

Мені не подобалася ця гра і кортіло в хату, хоча й страшно було: я відчував, що навіть очей на Катю не посмію звести, що сердитий на неї, і не міг зрозуміти чому...

— Може, випустимо? — нерішуче спитав Іванько.

— Угу.

Він розтулив долоню, і синиця чорною кулькою шугнула в порошу.

— Не треба соломинки, еге ж? — зазирнув мені в очі.— А то ще заплутається десь, повисне, так же?

І зітхнув.

У цей час на ґанок вийшов Дженджібаров — у шапці-кубанці, збитій на потилицю, та довгій, до п'ят, кошлатій бурці.

— Привет, Вано! — весело гукнув він, показуючи свої довгі жовті зуби, але, вздрівши мене, скривився, прискалив око, чвиркнув далеко в сніг і запитав: — А ті аткуда взялся? Ті хто?

— Ніхто! — сказав я сердито і одвернувся.

1 Сачок.

— Відал! — весело вигукнув Дженджібаров і додав поблажливо: — Шпана...

— Ромео! — якомога презирливіше сказав я, хоч і не знав, що означає це слово, і теж чвиркнув крізь зуби.

Дженджібаров ніяково закліпав повіками, одвернувся, вдаючи, ніби дивиться кудись далеко та стурбовано, потім. вбив кубанку на брови і пішов до хвіртки, підкидаючи, острогами бурку, що ледь не волочилася по снігу.

— Товаріщ капітан, товаріщ капітан! — вигулькнув із сіней лисий опецькуватий солдатик з великими, порослими щетиною вухами і замахав надітим на руку хромовим чоботом.

— Ну? — неохоче обернувся Дженджібаров.

— Радісти, сосєді-то наші, просілі вчерась лошадьонку в лєс по дровішкі с'єздіть і сані, хозяйкє топіть нечем, а ви, под мухой будучі

— віноват! — пообещалі. Дак как нинче-то бить, дадім?

— Ка-анешно,— байдуже кинув капітан і, посвистуючи, пішов вулицею понад садком.

— "Ка-анешно!" — перекривив солдатик (це, мабуть, і був ординарець Тельнов).— Он обєщает, а мне бєгай в ескадрон клянчай!

— І зник так же непомітно, як з'явився.

— Чого ти з ним так, з Джанджібаровим? — спитав Іванько і знову, як те роблять менші, зазирнув мені в очі.

— Того, що він мене лапав уночі, думав — Катя.

Іванько спочатку здивовано, точнісінько як його мама, Кіндратівна, вигнув брови, а тоді зареготав:

— Ну то й що? Подумаєш! Хіба не можна пошуткувать?

— Чудило ти...