Облога - Тютюнник Григір

Думаєш, я зроду каліка? Дзуськи! Я до війни шахтьоркою була, плитовою. Я однією рукою гружоний вагон перекидала, щоб ти знав, доки пальців не прищикнуло. І кавалерів імєла — закачаєся! А плаття носила... Тут зроду-віку ніхто таких не носив: маркізетові, наскрізь просвічувалися!" Вона зітхнула, кинула пляшку під лаву і заспівала слабеньким хрипким голосом:

Ночка-х тьомна, тьомная-х, Ночка тьомная-х, тьомная, Освіщають хвонаря...

Я вже давно помітив, що дорослі люблять розказувати мені свої гризоти і всякі незлагоди — наче сміття у драний кошик висипали, зовсім не турбуючись, навіщо мені все те знати... А розказавши, ставалося, веселішали, оновлялись ніби: "Ну от, наче аж полегшало... "

Сонце заглянуло в хатинне віконце, яке запливло червоною гущею, кинуло на вибоїсту долівку холодний промінь західної заграви. Під верстаком зашаруділи й запищали миші — билися, певно, за якусь поживку. Ленка знову захлипала і захрумчала огірком — я ще ніколи не бачив, щоб людина їла і плакала... "П'яна вона,— подумалося мені,— краще б піти звідси. Та куди подінуся проти ночі?.. " — і почав умощуватися на верстаку.

Надворі, десь поблизу, задиркотів мотоцикл, чахнув під вікнами і змовк, а слідом за тим до хати увійшло двоє німців — в касках, з автоматами на грудях, у пожмаканих, смугастих од пилюки френчах.

Ленка хутко змела зі столу недогризки просто додолу, поляпала долонею по лаві коло себе і, блазнювато посміхаючись, промимрила: "Проходьте, пани, ком-цурік, зеце зі зіх коло панянки!.. "

Німці щось сердито заджеркотіли між собою, зазирнули в хатину, але не побачили мене зі світла, тільки гидливо поморщилися. Потім один з них підійшов до віника, що стояв біля ночі, пошпурив його чоботом насеред хати і показав Ленці, щоб замела, а другий, з перебинтованою лівицею — з рукава виглядала тільки кругла брудна куделя, просотана кров'ю,— вибив автоматом дві горішні шибки у вікні, сів на лаву і обережно поклав на стіл поранену руку. Він був ще зовсім молоденький, років на чотири старший за мене, й озирався по хаті здивовано-запитливими очима загнаного цуценяти.

"А що, болить рученька, котуню? — підсіла до нього з віником Ленка.— От бач, яке лихо... Руський Іван пух-пух, а тепер болить... То ж добре, що не осюди (вона потицькала пальцем себе в лоб), а якби туди — аухвідерзейн! Га? Ти хоч трошки по-нашому кумекаєш чи зовсім ні бум-бум?"

Німець розстебнув кітель на грудях, обережно вклав туди брудну куделю, потім нахилився до Ленки і здоровою рукою навідмаш ударив її по обличчю. Вона випустила віник, притулила до щоки скалічену долоню і сказала: "Дурень ненормальний із сватівської психіатрички. Я тобі, вилупкові, в матері годжуся, а ти... курдупель нещасний. Попався б ти мені в шахті... Собака!"

Вона стояла посеред хати, випроставшись — висока, не по-жіночому крутоплеча, і я повірив тої миті, що Ленка й справді здужала колись перекинути вагонетку одною рукою.

"Verfluchte Schwein!.."1 — бурмотів німець, приколисуючи поранену

руку.

Ленка накинула хустку і, не обертаючись до мене, сказала: "Вискакуй через сінешні двері, бо це такі нелюди, що вб'ють, як знайдуть".

"Reite dich ode rich frasse dich! Weg! Verfluchte!"2 — закричав німець, подумавши, либонь, що вона його й досі лає, і вхопив автомат.

В цей час до хати увійшов другий, несучи оберемок пляшок і два ранці за плечима.

"Los, los!" — крикнув весело, блиснувши золотим зубом, і замахнувся на Ленку ногою, але не вдарив: не з руки було.

Я вислизнув у сіни. Слідом за мною, зігнувшись і тримаючись обома руками за груди, вийшла Ленка.

"Дулом ширнув, гад,— сказала, всміхаючись так, як це роблять чоловіки, коли в них щось болить, і завернула за хату.— Ходім пересидимо десь, може, вони перелаються та й виїдуть... "

Проте німці, схоже, й не думали виїжджати, Не догукавшись Лени ("Matka! Matka!"), вони самі витягли з колодязя води, роздяглися догола й, крякаючи по-вутячому, стали митися просто посеред двору.

Надвечір до них прийшли гості — мотоциклісти з інших дворів, теж з пляшками (прислухаючись до розмови, я зрозумів по окремих, знайомих мені словах, що ці двоє були на передовій, тепер їх вітали з щасливим поверненням), і почалася п'янка — крик, свист, пісні, з вибитих шибок цмолився сигаретний дим.

Незабаром уся компанія висипала надвір. Чути було: сперечалися, хто кращий стрілець — Горст чи Фрідріх. Поранений виніс із хати якийсь пакунок і кинув на землю, сказавши: "Das ist unsere Trophäe"3.

Німці замовкли, присіли навпочіпки навколо пакунка і разом дико ревнули:

"Bravo, Friedrich!"4

"Das ist aber fein! "5

"Ein Moment, ein Moment!.."6

Один з них метнувся до хати, виніс дерев'яну лопату, що хліб саджать, і всі гуртом, порегочуючи, заходилися щось майструвати.

1 Проклята свиня!

2 Замовч, а то гірше буде! Геть! Проклята!

3 Це наш трофей.

4 Браво, Фрідріх!

5 Оце здорово!

6 Одну хвилинку, одну хвилинку!..

"Що вони затівають?" — спитала Ленка, що досі сиділа мовчки і нерухомими очима дивилася перед собою.

"Мірятимуться, хто краще стріляє",— сказав я.

"Попався б ти мені в шахті,— пробурмотіла вона, розтираючи груди,— я б тебе..."

І вимовила таку сороміцьку .кару... Такої я ще не чув.

Тим часом німці закінчили майструвати. Той, що виносив лопату, низенький, вислогузий, як качка, підвівся з землі й під загальний регіт поставив поруч себе опудало в новенькій, з кількома орденами над кишеньками, гімнастьорці, перехрещеній портупеями, та з планшетом через плече.

"Achtung!"1 — вигукнув він і, вихопивши руку з-за спини, спритно, як циркач, надів на опудало рубчастий танкістський шолом.

Компанія заляпала йому в долоні, рушила пріч від хати. Попереду, піднявши опудало високо над головами, мов плащаницю, йшов низенький і рахував кроки:

"Einundzwanzig, zweiundzwanzig, dreiundzwanzig... genug?"2.

"Also gut"3.

Сонце, торкнувшись землі, швидко ущерблялося знизу, ніби підтавало. І на його тлі, чітко окреслене, як жива людина, стояло посеред бур'янів сумно розп'яття — танкіст... Гімнастьорка ледь помітно тріпотіла на тихому призахідному вітрі, багрянилося небо, а там, де був Дніпро, за селом, гуркотів фронт.

Першим стріляв поранений — з трофейного ТТ. Він довго цілився, виставивши ногу далеко вперед і одкинувши голову (видно, так його колись навчили), але ні разу не влучив. З нього сміялися, вмовляли передати зброю іншому. Тоді він розсердився, пошпурив пістолет далеко в бур'яни і, вхопивши автомат, лаючись, одноруч стріляв по розп'ятті доти, доки не зробив з нього решета. Потім воно похитнулося і впало. Німці перестали сміятися і дивилися на пораненого з якимось острахом.

На стрілянину з ближніх хат повиходили люди і мовчки спостерігали ту розвагу, а Ленка, коли опудало впало, схилила голову на руки й заплакала.

Ми сиділи в бур'яні до самого ранку. Ніч була суха і тепла, як перед грозою. Тихо мерехтіли зорі, на полини опускалася червона при світлі заграви павутина — починалося бабине літо,— а на Дніпрі чи вже десь ближче, по сей бік, невлад били гармати, і низько над землею зринали далекі ракети.

1 Увага!

2 Двадцять один, двадцять два, двадцять три... Досить?

3 Гаразд.

Ленка спала, підмостивши під голову зібгану хустку, тихо стогнала уві сні, схлипувала, бурмотіла всякі негарні слова та погрози, а я дивився на заграву — мені здавалося, що вона регоче й витанцьовує, як божевільна баба Палазя в неділю біля сільбуду,— і почував таку чорну, всевладну нудьгу від своєї самотини та страху перед навколишньою тишею (село ніби вмерло), що не спроможний був поворухнутися і терп. Таке бувало зі мною і раніше, коли бабуся розказувала темними глухими вечорами про повінь, а ще коли на кладовищі плакав пугач або вила на чиємусь дворищі собака. Бабуся ніколи не проминала сказати: "Ото як угору виє — на пожежу, а як у землю — на похорон". Я намагався уявити собі, які в собаки очі, коли вона виє, але не міг і питався бабусю.

"Смутні, дитино, бог з ними,— одказувала вона і крадькома хрестила мене. — Спи. Або думай краще, в що б ти завтра погрався... "

Згодом мені не раз випадало , лишатися одному в степу десь — тільки місяць, солома та мишача біготня попід ногами або й по ногах — чи то в лункій, покинутій хазяїнами хаті; мене часто били, принижували до сліз, але так боляче самотньо, як тоді посеред бур'янів, мені ще ніколи не було. Ніби отруївся я тою ніччю...

У хуторі мені вже геть споночіло. Я дійшов до великої о двох димарях та на двоє дверей хати, над котрою здіймалися вгору тьмяно-блискучі щогли антен, і став коло хвіртки. За тином чорнів садок, у ньому тихо по-весняному шушукалося чорне гілля (з ярка від погорілих танків тяг вітерець), пахло мокрими вишнями і нескошеними з осені бур'янами.

Біля перших дверей — вони були відчинені в сіни — хтось курив і тихо покашлював. Потім покликав:

— Заходьте, хто там...

Я впізнав голос Калюжного і, ледве пересуваючи ноги, підійшов ближче. Калюжний нахилився, придивляючись:

— Харитон Дем'янович...

Він сказав це так лагідно, зраділо, усміхнено і... по-татовому, що я, не відаючи й сам, як воно зі мною сталося, уткнувся йому обличчям в розстебнуту на грудях шинелю і заплакав:

— Ну от...— легенько притискаючи мою голову до себе, бурмотів листоноша.—Такий веселий хлопчина, і на тобі... Ну, ну... Нічого... Це буває і з нами, грішними.

Глава VI

Першим, кого я побачив, переступивши поріг, був Стоволос. Він сидів на низенькому ослінчику за таким же низеньким круглим столиком і їв гарбузову кашу квітчастою дерев'яною ложкою — комір

гімнастьорки розстебнутий, реміняка та портупеї попущені, ніби не їв, а тесав чи молотникував.

У печі, розмальованій по комину густою синькою, топилося. Біля припічка поралася жінка — низенька, сива, з опалими до підборіддя пухлими щоками. В другій кімнаті— двері до неї було відчинено навстіж — з навушниками на скронях сидів Котя і тихо, але чітко говорив у мікрофон, тримаючи його па відстані.

— "Береза", я "Трава"... "Береза", я "Трава"... Як чуєте мене? Я "Трава", прийом...

Долівка в обох кімнатах була товсто потрушена мідно-жовтою гречаною соломою, вікна завішені цупкими, мабуть, недавно витканими ряднами в чорну та червону смужку, стіни білі, рівно підведені знизу зеленою глиною,— чисто, затишно, храмно; давно вже не траплялося мені бувати в таких хатах.

Калюжний легенько підштовхнув мене в спину, як і тоді, на майдані, й сказав:

— Проходь, не бійся.

Я зняв шапку, тихо поздоровкався, проте з місця не зрушив: тут, біля порога, в тіні, хоч не видно, що зарюмсався...

Стоволос обернувся і, певно, не впізнавши мене, байдуже кивнув; Котя привітно блиснув зубами й знову припав до мікрофона:

— "Береза", я "Трава"...

— Це той? — роздивляючись на мене, спитала у Калюжного сива жінка.