Облога - Тютюнник Григір

— сказав до молоденького рум'янощокого солдатика довгий, як жердина, веселоротий сержант.— Схадзів би к нєй на пацефон, а?..

"Солдатик тільки сором'язливо посміхнувся на те.

— А чо? Мо-ожна... — мружачись від диму з цигарки, докинув третій.— В неї там учора ввечері давали увертюру, так сержант прогнав. Скажеш, ти виручив, то давай, сусідко, шильце за мильце... У-га-га.

І весь гурт зареготів.

Глава V

Коли Меланина хата сховалася за іншими, я відчув уже знайомий мені за два роки блукань огидний солодкуватий щем у грудях, а як згадав оте ніжне Меланине "рибочка моя хворенька, блідесенька", то аж похлинувся, аж писнув од жалю до себе — тоненько, по-мишачому, і злякано озирнувся, чи ніхто хоч не чув... Від сорому того стало легше, прийшла на пам'ять порада веселого безногого діда в проваллі перед тим, як літак прилетів удруге.

"Ти тільки, малий, не дуже слухай отих жалільників усяких. Жаліють — ну й нехай собі жаліють, кому язик не болить. А ти своє знай: упав, підвівся і знову скачи. Робіте, як казав Ісус Христос, те, що піп каже, та не робіте того, що піп робить... Сам жалій скільки хочеш і кого забагнеться, а себе — цур! Бо як почнеш себе жаліти, то не людина з тебе вийде, а казна-що — кваша, нюня, солопій, розтапша! О... І те затям: великий жалібник суть великий брехун і фарисей".

"Хто це — фарисеї?" — спитав я, бо чув таке слово вперше.

"Кажу ж тобі: брехуни",— сердито буркнув дід. То були останні його слова... А згодом я переконався, що дід казав правду. Якось в одному селі, голодний і зморений, підійшов до першого-ліпшого двору щось випросити. Біля хати, над обгородженою очеретом пасікою, гули бджоли, брязкав ланцюгом пес за ворітьми, під повіткою хтось, видно, теслярував, бо чути було рубанок, а коло тину на ослінчику сиділа ряба згорблена тіточка і пасла курчат. Вислухавши мою примовку про "теплий куліш", вона сумовито посміхнулася, схилила набік маленьку ящірячу голову, наче хотіла сказати: "А ку-ку, мої гулі!" — і стала розпитувати, чому, як та коли зостався я "без татуся й мамусі, як та билиночка в полі". Жалібних приказок вона знала багацько, тулила їх майже до кожного слова і вимовляла з такою насолодою, ніби співала найулюбленішої пісні.

"І-і-і... моя ж ти кровиночка безпритульненька, безталанненька... І-і-і... Боже ж мій, Боже, тринадцятерко годочків прожило, а вкусило за двадцять... І-і-і... куди ж ти, господи наш милосердний, дивишся, що не зглянешся... "

Я вже мало не плакав — так мене розібрало від її слів, а вона, помітивши те, аж зраділа ніби, аж запишалася та і собі напустила на очі туманцю і вже несла до них пелену рясної квітчастої спідниці, але нараз хутко підхопилася й закричала, вишкіряючи дрібні жовті зуби:

"А щоб ти була здохла, зануда проклята-окаянна-анахтемська! Альга-льга-льга-а-а... І-і, щоб тобі добра не стало!"

"Що там?" — обізвався з двору чоловік.

"Курча сорока взяла".

"А хіба я не казав: роззява",— байдуже мовив дядько і знову зашаркав рубанком.

"Якби ж не лазила тут старчва всяка... — пробурчала жінка, але, похопившись, голосно сказала: — Немає у нас чого тобі дати. Гарбуза сирого волоського є половинка, та де ж ти його звариш. Зайди краще ось по сусідству до попа, той подасть. Тільки скажи, що ти хрещений..."

Попові, напевно, байдуже було, хрещений я чи не хрещений. Він виніс окраєць житнього плескача, розрізаний навпіл і перекладений холодною яєчнею, й запитав, у кого я що був.

Я сказав.

"Ха! — реготнув піп.— Знайшов у кого просити. Вони ще змолоду г...ноїди! — Хвацько, як то роблять парубки, одкинув полу заношеного підрясника, дістав з кишені пом'яту, видно, вже давно скручену цигарку і, прислинивши її, закурив.—То ти, значить, яко наг, яко благ, яко нєт нічого? Угу... Ну, якщо будеш у наших краях іще колись, заходь прямо до мене. Нощ-полнощ — нагодую, притулю десь, чого ж... "

Потім, ідучи попід тинами, я чув, як баби говорили про нього в гурті: "Хіба це батюшка? Осьо тьху! Махає кадилом, як шаблею... "

Місяців за чотири, взимку, я знову потрапив у те село, однак попа вже не застав: німці вбили його за віщось, а на місці хати стримів із снігу лише чорний обмерзлий димар...

Посеред майдану, де мене позату ніч лишили радисти, я зупинився, не знаючи, куди його податися. Надворі стояла перша провесняна відлига, дзвінко цвірінькали горобці в садках та дерезі, густо, сіро, як узимку листя на дубі, обліпивши гілля, а коли з-за хмар на мить прозирало сонце, заходжувалися дзянкотливо жирувати в калюжах, оббризкуючи один одного крильцями. Сям і там попід ворітьми гралися діти, теж весело, як горобці; військові траплялися рідко, та й ті були якісь мляві, по-дядьківськи лапкуваті — схоже, обозники.

Я блукав по селу майже до самого вечора, однак хати з антенами так і не знайшов.

— А по ярку туди далі не ходив? — запитав у мене пристаркуватий уже солдат, довідавшись, кого я шукаю. Він був зодягнений у все військове, хоча й ношене, але в чорній вилинялій шапці, нацупленій на вуха, і в побитих домашніх чоботях.— Там стоять котрісь.

Я пішов ярком у той бік, куди показав солдат і звідки найчутніше долинав перекатистий гуркіт. Стежка поміж густими чагарями була вузька й покручена, як заячий слід. Мені спочатку навіть здалося, що кружляю на одному місці. Але незабаром чагарі порідшали, попереду в глибокому видолинку замаячило десятків зо два хаток. Над одною з них я розгледів блискучі проти західного сонця шпилі антен і так зрадів, що хотів уже бігти, та враз укляк на місці.

— Х-ха! — вихопилося в моне мимоволі, а волосся під шапкою ніби аж зашаруділо: просто переді мною, на просторій галявині, врившись звернутими набік гарматами в сніг, стояло чотири танки, а поруч них виглядав з намету товстий свіжотесаний стовпчик у чорному танкістському шоломі... На шоломі стояв гайворон і вискубував з нього біле ганчір'я.

— Киш! — крикнув я, та крику не вийшло, тільки засичав. Гайворон повернув голову в мій бік, крякнув, ударив крильми об

шолом, що в нього аж поворозки зателіпалися, й влетів.

Ледве переставляючи обважнілі ноги, я підійшов до стовпця. На дощечці, прибитій під шоломом, було написано рудим мазутом:

"Вечная память героям-танкистам ст. л-ту Козаренко". серж. Файзулину, Ситник, ряд. Марчук, Ласкину, Кановец и 3-м неизвестн. 1.1. 44 г.".

Я обійшов навколо танків. Від них ще пахло горілим залізом, люки були відчинені — з чорних отворів тягло холодом і ще якимось моторошно солодкуватим духом, од якого мені стали ввіччю і покійна бабуся, жовта, видовжена аж на два столи, і хлопчик з гостреньким носиком, і веселий дідусь, котрого люди закопували вранці посеред бур'янів над проваллям, а я все лазив рачки по вологих від нічного туману закапелках та шукав навіщось його дерев'яну ступку...

Над танками кружляв гайворон, той самий, що я зігнав, і сердито, хрипко, немов дзьобаючи мене в голову, скрякував:

— Крр... Крр...

Наче проганяв мене... Зціпивши зуби, щоб не так тремтіти від холоду в грудях, я побрів до хаток, де блищали антени. Мені було вже все одно, "мої" в тому хуторі стояли радисти чи не "мої" — аби швидше до людей...

Сонце було при заході, червоне, без проміння, тихе й сумне. На нього раз по раз напливали чорненькі цятки далекої зграї. Напливуть, і зникнуть, і зникнуть — все в один бік: туди, де гуркотіло...

Я оглянувся на танки: гайворон знову сидів на шоломі й скуб з нього біле ганчір'я.

Це було вже мені, було... І шолом на паколі, і дірки в ньому, і сонце заходило точнісінько так — тихо, багряно, в трагічній самотині, тільки зграї не летіли все в один та один бік...

Я зі страхом відчуваю, як десь глибоко в душі зав'язується й росте вже знайомий, звіданий мною мулкий сум і втома від цього печального сонця та гайворонячих дітей на ньому, а ще від безсилля збагнути, що коять дорослі. Їхні стосунки завжди полишали в мені липучу, як павутина, нудьгу,— може, тому мене так вабило до людей,

світлих, простих, зрозумілих людей, у чиїх вчинках я бачив відповідь на запитання: "Навіщо?"

"Ходи, Харитоне, дивися, та не все до серця бери,— радив мені немічний дідусь по той бік Дніпра.— Одвертайся, тікай, якщо нікуди одвернутися буде, бо такого набачишся, що й сам себе згубиш... Згадуй щось своє, дитиняче, хороше, що з тобою було колись,— от і забуватимеш лихе".

Хороше... Якби ж то воно було!

— Крр... — сито, вдоволено крякнув гайворон позаду.

І знову постав переді мною той захід сонця, той пробитий у кількох місцях шолом і новенька гімнастьорка, вона лопотіла на вітрі, ніби прагла знятися й полетіти в примеркле вечорове небо...

Я дочував тоді в невеличкому хуторі, запрудженому німецькими мотоциклістами. В кожному дворі попід стінами хат і хлівців стояло по три, а то й по чотири мотоцикли з колясками та затягнутими в брезентові чохли кулеметами. Не було їх тільки біля одної хати — низенької, обшарпаної, в котрій жила, як мені сказали, "безпала Ленка". Ні грядок, ні садка, ні хоча б куща бузини навколо — пустир, вигорілі молочаї та кашка. Під призьбою врівні з вікнами росла стара, аж червона кропива, а в хаті було сморідно й брудно: стіни голі, рябі од мушиних крапочок, по кутках гойдалися сірі важкі од пилюги капшуки в павутини, лише над примісткою, вичовганою до дощаного блиску, висів старий поруділий рушник з вигаптуваним чорними нитками похмурим написом: "Под Хрестом моя могила на хресте моя любов".

Ленка прийняла мене на ночівлю в хатину з розваленою грубою, ще тут стояв трухлий теслярський верстак, на котрому, либонь, давно вже не столярували, й точило, а маленьке перехняблене віконце при самій землі заросло пилом і павутиною так, що ледь сіріло в пітьмі.

"Їсти не дам, у самої нічого", — сказала Ленка (від неї тхнуло буряківкою) і хотіла зачинити за мною дворі, але вони не зачинилися, бо вгрузли низом у долівку.

Потім вона пила з пляшки, їла чищені жовтяки, умочаючи їх у сіль, висипану просто на стіл, хрипко сміялася сама собі, лаялася, перекривляла когось, а навтішавшись таким чином, завела жалібної пісні про молодого коногона, розчулилася, заплакала й сказала:

"Ей ти, вишкварок! Іди попоїж".

Я відповів, що не голоден.

"Гидуєш, пранець? Ти ба, яке пхе... А я, щоб ти знав, чистіша за всіх отут у селі хазяйок.