Облога - Тютюнник Григір
Адной мінути без тебя не магу! Жізн ва-азмі, но не ухаді! Ката...
— Ой, та ну вас, дядю, к монахам... — давилася реготом дівчина.— Геть, пустіть!
Затим до хати, швидко причинивши за собою двері, ускочили дівчина й хлопець — невисокий, але ставний, з дитячими ще ямочками на щоках. Дівчина сховала обличчя в долоні й сміялася, я бачив лише її густе розкошлане волосся, недбало заплетене в одну косу — товсту, пухнасту, такого кольору, як дим проти західного сонця,— з позолотою...
— Катуша!..— шкреблося в сінях.— А-адну мінуточку...
— Скільки тобі казано: щоб і ноги твоєї не було в цього архаровця! — розсердилася Кіндратівна й легенько ляснула дівчину долонею по стегну. Та гнучко одсахнулася, війнувши спідничиною, зареготіла ще дужче.
— А ти? — хазяйка вигнула брови на хлопця.— Теж мені сторож... Хлопець весело грайнув ямками.
— Хіба ж я винен? Кажу їй, ходім, а вона: "Як він чудно балакає!" Напився й лізе до неї цілуватися. Я не пускаю, а він: "Вазьмі мойо галіфе парадне з лампасами, шашку вазьмі, только пазволь... " І Тельнов, ординарець його, теж не пускає, а він: "Уйді, ти пока мой слуга, а не повелитель!... "
Нарешті той, що лапкував у сінях, намацав клямку й, низько нахиляючись у дверях, увійшов до хати. Це був довготелесий, під саму стелю, горбоносий капітан у синьому галіфе з широкими кавалерійськими лампасами. Брови йому зрослися над чорними гострими очима в широку, як і лампаси, смужку, гімнастьорка розхристана, аж погони за плечі з'їхали, й на грудях видно синюватий косинець кучерявого, мов ягнячий смушок, волосся. Капітан спирався на шаблю в піхвах, похитувався й усміхався згори до всіх, показуючи довгі та жовті, як гарбузове насіння, зуби.
— Катуша... Хазяєчка-мамаша! Вазьмі моя душа,— капітан тицьнув себе кулаком у волосся на грудях, — только пазволь хатя би один раз пацилавать дочь Катушу! Адин раз, гаварю! Ну? Пайми: завтра Дженджібаров пайдьот в бой, пагібнет, может бить, навєкі, і коршун виклюєт єму пааследніє глаза... Пазволь, мамаша!
Його захриплий від горілки гучний голос, що линув аж з-під стелі, розлягався по обох кімнатах, перекриваючи стогін вітру за стінами, тріск рації й зморено-тривожне допитування Коті в когось далекого, невідомого:
— Як чуєте мене, "Береза", як чуєте? Вас не виявляю, не виявляю вас! Прийом...
Стоволос швидко підійшов до капітана — туго підперезаний, стрункий, з тоненькою, ніби несправжньою зморшкою між бровами — й сказав різко, дивлячись йому в груди:
— Ви заважаєте працювати, капітане. Прошу вас вийти.
— Зачем так строго, старлей! — Дженджібаров похитнувся і хотів обняти Стоволоса, але той відхилився.
— Повторюю...
— Ну, єслі ти на принсіп, я тоже на принсіп! — скипів капітан і сів на лаву, простягнувши ноги ледь не насеред кімнати.— Вот так. Не найду сафсем!
— Я накажу вас... викинути!
— Ревнуєш, да? — Дженжібаров поклав підборіддя на ефес шаблі й прискалив око.— Ревнуєш, да? Па-ані-маю... Ка-а-нешно! Ти сам фчера целовал єйо в саду...
Стоволос виструнчився, ступив крок до лави. Катя зойкнула, у Кіндратівни зблідли й затремтіли пухкі щоки, а хлопець Ванько насупився.
— Вийдіть, товаришу капітан,— примирливо мовив Калюжний.— Ви справді заважаєте.
— Что? — здивувався Джеиджібаров.— Нікагда в жіз-ні не слушал приказаній... єфрейтора!
В другій кімнаті цокнули об стіл навушники, і за мить біля Дженджібарова опинився Котя. Він пригладив обома руками густий лискучий їжачок на голові, чемно всміхнувся:
— Прошу пробачити мене, капітан, за порушення субординації, але ми змушені...
Далі все сталося так швидко, як у німому кіно перед тим, коли рветься стрічка: брязнула об підлогу шабля, капітан, змахнувши руками й ногами, мов раменами, опинився в повітрі, коротко охнув, скрипнув зубами і... вилетів у сіни.
— Отак, — сказав Котя, обсмикуючи гімнастьорку й сяючи до всіх вибачливою усмішкою.— Давайте, хазяєчко, вечеряти, а Калюжний послухає поки що "Березу", гаразд?
— Тельнов, ка мне! — хрипко волав у сінях капітан.— Пісталет сюда! За-аві оскадропі
— Ну полно вам, полно... Ідітє-ко лучше спать... — розважливо бубонів хтось за дверима й покректував.
— Застрелю, са-абак!
— Полнотє, говорю... Чего там... Всьо правільно...
Потім хряпнули двері в другу половину хати, і все замовкло. Котя повів Калюжного до рації і тихо пояснював там:
— "Береза" працює ось тут, вбік — ні на мікрон, кругом їхні станції, гавкотнява страшенна... Якщо почуєте число тридцять чотири, кличте мене, це термінове повідомлення. З богом!
— Смачного.
Тим часом Стоволос, високо піднявши брови, одчитував хлопця.
— Це несерйозно, Ваня. Ми вчимо вас, щоб забрати в свою частину, в зв'язківці, а ви гулі справляєте. Зрозумійте, що потрапити на фронт людині не навченій, не обстріляній — перспектива майже нульова. Вас просто... вб'ють у першому ж бою. Я розумію, ви хлопець завзятий, самовідданий, вам себе не шкода, але ж подумайте про маму...
Кіндратівна вдячно-благально дивилася на нього, зітхала й утирала хусткою очі, а Катя сиділа похнюплена. Коли вона на мить підводила голову, то її очі лукаво стріляли спідлоба на старшого лейтенанта... Він помічав це, поважнішав, на щоках йому виступали круглі макові рум'янці, як у дівчини, а голос, і без того не дуже мужній, робився ще тоншим...
За час своїх мандрів й бачив багато закоханих і знав, що це таке — кохання, бо від мене з цим не крилися, просто не зважали на мене, і з того, як сміливо, навіть зухвалькувато-весело Катя зустрічалася із Стоволосом очима, я розумів, що вона грається з ним, а не любить.
Котя їв чепурно, шляхетно тримаючи ложку, не зависаючи над мискою, як роблять майже всі селяни й солдати, навіть Стоволос, і не кутуляючи підборіддям — воно в нього ніби й не рухалося,— і гомонів до Кіндратівни та Каті, що низенько нахилила голову й швидко-щвидко перебирала пальцями розпушений кінчик коси:
— Дженджібаров, хазяєчко, ще дитина, але вже зіпсована. Влада... Йому скільки? Двадцять сім. А вже капітан, має ординарця, в якійсь мірі навіть козачка. Крім того, ордени, лампаси, шабля, бурка... Чапаєв! Зрозуміло, що Калюжний для нього тільки єфрейтор... Якби він не образив Михайла Васильовича, повірте, мадонно,— Котя притис вільну, без ложки, руку до грудей і ледь вклонився Каті,— я ніколи не зайняв би його...
Катя рвучко встала й кинула сердито:
— Давайте, мамо, гасити, я хочу спать!
— Хай же людина довечеряє.
— Людина хай забирає миску і довечерює в тій кімнаті.
Котя тихо засміявся, обіруч узяв миску з кашею і вийшов, зачинивши за собою двері ногою в блискучому хромовому чобітку.
Я відкотився до стіни, укривсь колючою рядниною і заплющився. Вітер надворі брязкав чимось залізним, порипувала щогла, і тужно гув садок.
— ...Радіостанція РБМ-64 здатна працювати в двох режимах,— учительським тоном пояснював Стоволос у другій кімнаті,— мікрофонному і телеграфному. Мікрофонний режим використовується... Слухайте, Ваню, уважно, це важливий розділ...
Хазяйка щось шепотіла Каті, а та сердилася:
— Ой, ну таке вже придумають!
— Нічого, нічого, він хлопчик смирний, дитина ще.
— Ой, ну таке...
Потім хтось дмухнув на каганець, стало поночі, тільки через комин струменіло примеркле жовте світло.
— "Береза", я "Трава", ви чуєте мене? — розважливо, як у приятельській бесіді, промовляв Калюжний, ніби той, кого він питав, був десь поруч.
По лежанці зашаруділи босі ноги, креснув і зайнявся сірник — і я зовсім близько побачив Катю: примружені очі сухо блищали за довгими й густими віями, волосся впало на щоки, широка біла сорочка гостро нап'ялася на грудях.
Вона якийсь час дивилася на мене, скуленого в самому кутку, потім тихо, самими грудьми, засміялася, і на щоках у неї затремтіли дві глибокі дужки-ямочки, як два маленьких молодички.
— Ох, які ж у нього очі, лелечко! Не очі, а пуголовки! — здивувалася вона шепотом.— Пустиш тітку переночувати?
— Лягайте.— Я хотів одсунутися ще далі, та було вже нікуди.
— Ну, ну, чого ти від мене тетеришся? Я не кусаюся! — Катя хутко шмигнула під ряднину й хотіла обняти мене за плечі, але я одвів її руку.
— Не треба, мені тепло.,
— О, та ми ще й а гонором!
Катя позіхнули, вкублилася зручніше і вмить заснула. А я довго слухав потім, як вона дихав — мов листя на дереві шелестить літнього ранку; як Стоволос упівголоса вчив Іванька, час від часу наказуючи йому не куняти; як стелилася в тій кімнаті Кіндратівна, збиваючи подушки, і втомлено потріскував приймач.
Вночі мене розбудив тихий вкрадливий шепіт над самим обличчям та смердючий дух горілчаного перегару, що забивав мені подих.
— Ката... Катуша... — Чиїсь чіпкі пальці хапливо і боляче обмацали мої стегна, живіт і на якусь мить завмерли холодними кліщами на
грудях.
— Что?.. Хто здесь? Катуша!..
Уздрівши прямо перед собою великі блискучі в пітьмі очі та хижий полиск ошкірених зубів, я зойкнув і рвонувся, щоб підхопитися, але руки міцно притискали мене до череня.
— А? Кто ета?..
Раптом руки, що тримали мене, зів'яли, й оката, ошкірена примара, застогнавши, стала віддалятися, танучи в хатній темряві. Звідти долинув знущально-докірливий шепіт Коті:
— Ах, капітан, капітан... Ти не багаж, я не носильник... Невже ти цього не розумієш, бездарний Ромео!.. Н-да, а руки в тебе тонкі, брат, як сурелі... Як ти тою шаблею махаєш?..
— Ша! Ч-ш-ш...— сичав Дженджібаров.— За-ачем шум па-адимать?
А поруч зі мною, під комином, де я засинав, давилася сміхом Катя. Як вона опинилася там, а я — тут?
Після короткої балачки в сінях клацнула защіпка на дверях, шелеснула солома під ногами, і на піч зазирнув Котя.
— Що, Харитоне, струхнув? — запитав він;— Нічого, п'яна людина, от і шамотиться. Ти спи, браток, спи...
Катя причаїлася в кутку, навіть дихати перестала, а я, стримуючи внутрішній дрож, укрився з головою і закусив губу, щоб не заплакати з ляку та образи: що я усім їм — там, у Мелані, а тепер тут,— затичка?..
Заснути мені так і не довелося до самого ранку, бо десь перед світом Стоволос, що підмінив Котю та Калюжного, голосно і, як мені здалося крізь дрімоту, злякано загукав:
— Кузовчиков, Калюжний, підйом! Котя, голубчику,, миттю за телефон! Михайле Васильовичу, на дубляж! "Береза", я "Трава", чую вас добре, добре чую... Котя, передавайте...
Зашарудів одяг, задеренчала телефонна ручка, прокинулася Кіндратівна:
— Що там, хлопці, га?
— Нічого, мамо, спіть, спіть...
