Фея гіркого мигдалю - Кочерга Іван

(Зриває з квітів сухе листя.) Треба пересадити ці бегонії, бо вже їм тут тісно... Ну, здається, все. (Скінчила і йде до рампи і знову зупиняється.) Невже ж він справді мене шукає, коли всі кажуть про якусь невідому дівчину.. Значить, він не забув мене? (Стоїть хвилину задумана, потім хитає головою, нібито проганяє думки.) А, то, мабуть, йому й досі пече гіркий мигдаль, що я йому дала на прощання.

Обертається і йде до рундукових дверей, але назустріч їй увіходить М ок р и-н а, що, озираючись, наближається до Лесі.

Мокрина (озирається). Панночко, ви самі тут? Цілісінький ранок хочу з вами поговорити, та все хто-небудь перешкоджає — то пані, то панночки, а при них я не хочу... Ви ж моя ріднесенька панночко, люба та рідніша, ніж рідна сестра...

Леся. Ох, не можу я тебе порадувати, моя Мокрино... Хоч і привезла я гроші, але не дає мені тьотя двохсот карбованців, ще й глузує... Якби не було мені жалко дяді, давно б уже подала позов та справила б свої гроші. Пан Кряква давно мені радить це зробити, сам навіть і справу береться вивести в суді,— він же канцелярист судовий,— але не можу я цього зробити, Мокрино. Це б значило завдати дяді й болю, й сорому, а він і без того такий бідолашний. Хіба ж він винен, що тьотя його цілком забрала в руки, не дає йому навіть і дихати.

Мокрина. Ох, панночко, та не в тому зараз справа. Ви й це знаєте, яке тут лихо склалося. Не поможуть тепер і гроші, бо не одного вже Явтуха треба рятувати. Приїхав сам граф Бжостовський та продає майже всю Носівку. Сто або двісті дворів... Усю нашу рідню... продає... увесь Вербів... (Плаче.) І Мокіїв, і Стожків, і Кривих, і Котлярів, і Соломах — усіх продає. Дівчат майже зі всього села., та все геть на вивіз, кудись до Сибіру, якомусь страшенному панові із скрипкою... А цей пан, кажуть, таке страшидло, примушує дівчат співати навипередки зі скрипкою, а яка дівчина не встигне чи не дотягне, то б'ють її до смерті або роздягнуть та намажуть медом... А потім усіх дівчат пороздягає та примушує танцювати... і ось такому катові продав граф чи не всю Носівку. (Плаче.)

Леся (обурена). Господи... який сором... яке насильство. Так ось який цей славетний граф Бжостовський. І я могла хоч на хвилину зупинитись думкою на такому чоловікові... Боже, який сором...

Мокрина (витирає сльози). Та це, бачте, не сам граф. Граф, мабуть, нічого про це й не знає. Це все наробив його управитель — Пшеменський, катюга, злий, як біс... Багато через нього народу плаче в Носівці. Він і мого Явтуха звелів продати в солдати... Якби графові хто про це розказав, він би, може, й заборонив продавати; він же увесь час був тут, у Ніжині. Наші панночки все його чекали до себе. Я вже думала вас попросити, щоб ви йому розказали про це насильство, але ж і вас, як на гріх, не було увесь час, а тепер вже й зробити нічого не можна. (Плаче.) Бо він, кажуть, сьогодні виїздить геть із Ніжина. Мені Оксана казала... вона там буває, й сама бачила — вже все геть поскладали до карети... Сьогодні або завтра неодмінно їде...

Хтось кличе: "Мокрино, Мокрино".

М о к р и н а. О, вже хтось кличе. (Витирає сльози.) Я було їх просила, так вони тільки глу... глузують...

Леся (схвильовано). Не плач, Мокрино. (Кладе їй руки на плече.) Може ще й виміркуємо що-небудь... Біжи ж,— знову кличуть. (Цілує її:) Не плач. Я подумаю, що б тут зробити, аби запобігти цьому лихові.

Мокрина. На вас одна надія, панночко... Зараз. (Вибігає.)

Леся (сама). Так ось що діється поза спиною цього графа, що шукає по всьому світі якихось иечуваних ласощів, неспробуваних утіх. Ганьба! Насильство, катування, продаж дівочого тіла. І подумати тільки, що я була недалеко від того, що соромно признатися. (Закриває лице руками.) Але ні... (Підіймає голову.) Ні; Не можна так казати. Не можна гудити чоловіка, не знаючи, які в його думки... Невже ж тільки тим і розколихана його душа, щоб шукати якихось... марципанів. Тут, мабуть, щось інше. (Розгнівавшись на себе:) А то мені що до того... Чи не думаєш ти справді, що тобою розколихана його душа? Так не діжде ж він цього. (Хоче йти, але раптом зупиняється.) А Мокрина? А носівські дівчата... сім,ї... Адже ж їх продадуть... у далекий Сибір... Як же... Як запобігти цьому лихові? Невже ж... (Ламає руки.) Невже ж іти до... Ні... ні... Назащо на світі. Але що ж... що ж робити? (Задумано.) Коли б він приїхав до нас, тоді, тоді, може б, я і... Адже ж він виїздить, виїздить зовсім із Ніжина. Мокрина каже: сьогодні... Що ж тут робити... Як зробити, щоб він приїхав до "нас? (Стоїть задумана.)

Входить Дзюба, одягнений по-візитному: в тісному фраці та височенному галстуці. Побачивши Лесю, кидається до неї.

Д з ю б а. Це ти, Лесечко, серденько моє. Коли б ти знала, Лесечко, яке мене лихо спіткало. Розуму не приберу, що й робити... І перше було гірко, а тепер вже до живих печінок допекли. (Витирає очі червоною хусткою.)

Леся. Що то з вами, дядю? Що сталося?

Дзюба. Ох, таке сталося, що не знаю вже, як і вилізу... Зовсім немає життя з твоєю тіткою... Ну, гризе голову з ранку до вечора,— гризи, я ж нічого не кажу, лається і по-українському і по-московському,— лайся, нічого не кажу, розказує про своїх князів— Кирдяпиних,— розказуй, мовчу. Але ж дай хоч дихати. Одняла табакерку, звеліла одягти цього дураць-кого фрака — чистий шпак,— і не вертайся, поки не привезеш їй того проклятого графа. Чи немає в тебе понюхати, Лесеч-ко? Прямо аж очі не бачать.

Леся (сміється). Ні, немає, дядечку. Потерпіть трохи, я вам куплю.

Д з ю б а. Тільки ти й жалієш мене, моя голубко. Ти ж одна нашого руського роду, не то, що тії причепи. (Озирається.) Ну, як я привезу їй того гемонського графа... Та ще дивись, що вигадала... (Виймає з кишені картки.) Якусь бісову панкартку... Це ж ганьба на весь світ,, неслава... Написала, що секут-майор та ще муж урод... тьфу, уроджен-ної Брадолєсової. Тьфу! То був собі військовий писар, кандідатус омніум дігнітатум, а тепер, дивись-но,— муж урод... тьфу, урожден... тьфу! Та що ж це за глузування таке! Та з мене ж лакеї сміятимуться. (Схлипує.) Ну, як я привезу їй того графа? Я вже раз сунувся, так він навіть не схотів мене й бачити.

Леся (яку пройняла нова думка). Стривайте, дядечку. Що мені спало на думку. Не журіться, я вам допоможу. Я вас навчу так зробити, що граф вас не тільки прийме, але й буде дуже вам радий і зараз же до нас приїде.

Д з ю б а. Та невже? Як же це ти зробиш, Лесечко?

Леся (відібравши від нього картку). Не треба й цієї дурацькой панкартки, я вам дам такого талісмана, що відчинить перед вами усі двері, неначе б ви самі були який-небудь граф. Тільки слухайте: ви повинні нестемнісінько робити те, чого я вас навчу, і нікому, чуєте, нікому про це не розказувати, бо все пропаде. Чуєте?

Д з ю б а. Та їй-богу ж, побий мене біг, не скажу. Все зроблю, моя зіронько.

Леся. Ну, й добре. (Підбігає до вікон і кличе.) Мокрино! Мокрино! Слухай, Мокрино, біжи хутко до комори та принеси-мені зараз торбинку з гірким мигдалем, що я недавно купила... Тільки не з солодким, а з гірким... Мерщій. (Знову підходить до Дзюби.) А тепер... (Озирається.) Треба... треба яку-небудь... Ага, здається в мене є... (Виймає з кишені маленьку коробочку з картону.) Ось.

М о к р и н а (вбігає з торбинкою). Ось вам мигдаль, панночко.

Леся (бере торбинку). Спасибі. Іди. .

Мокрина виходить.

Так. (Дістає з торбинки одну мигдалину й куштує.) Так, гіркий. Так ось, слухайте. Я покладу цей мигдаль у цю коробочку, бачите. (Робить це.) Нате її вам, а тепер їдьте мерщій до графа і передайте йому цю коробочку. Як тільки він її побачить, зараз же сам до вас вийде... Дивіться тільки — не загубіть.

Дзюба (здивований). Як же це так? Та ти не жартуєш, Лесю? Що ж це за така чарівна мигдаля? (Бере коробочку.)

Леся. Ну, так, чарівна, та й годі. Уявіть собі, що це казка, а ви ж знаєте, що в казці не можна розпитуватись, чому та як, а треба точнісінько робити, що звеліла яка-небудь фея. Потім я вам усе з'ясую, а зараз ходіть мерщій, бо спізнитесь.

Дзюба. Зараз, зараз. (Ховає коробочку.) Так, значить, як приїхати, то зараз і передати йому цю мигдалю?

Леся. Зараз же й передайте. Ну, ходімо мерщій.

Дзюба. От чудасія! Мигдаля, та ще й гірка. Чудасія, та й годі.

Виходять обоє. Пауза.

Нюточказ яблуком в руці вбігає й, озирнувшись, ховається за канапу.

Н ю т о ч к а (з-за канапи, одкусивши зі смаком яблуко). Здається, ідуть сюди зі своїм Цвіркуном. Ну, постривай, ра-роже носатий, будеш сміятися з моєї кирпи... Я тебе... (Ховається.)

Клавочка й Цвіркун входять.

Клавочка. Ну, що? Ну, як? Невже дістали? Та кажіть-бо, капосне цвіркунча!

Цвіркун (виймає з кишені й радісно розмахує аркушиком паперу). Ага! Ось! Ось де він, знаменитий "дівочий поцілунок". Маєте. Ось.

Клавочка хоче взяти рецепт, але Цвіркун, піднявши руку, ухиляється. Вона бігає за ним по кімнаті.

Клавочка. Та ну ж бо, не дратуйтеся!.. Давайте!

Цвіркун. Еге, давайте, які ви розумні на голову. А умова? А дівочий поцілунок?

Клавочка. Так давайте ж попереду рецепта. Бач, яке ласе цвіркунча; зараз і цілуватися. (Пробує одняти рецепта.) А, так... так... (Нарешті заганяє його на канапу й після боротьби віднімає рецепт, а потім цілує.) Ах ти, вередливе цвіркуня... (Розпалена боротьбою, цілує його вже сама.) Ах ти, ненаситне цвіркуня. (Цілує.) А будеш? (Цілує.) Будеш? (Цілує.) Будеш дратуватися? (Цілує.)

Н ют очка (виглядає з-за канапи). Ну. Здорово. Нічого сказати. (Ховається.)

Цвіркун (зовсім задихнувся, притиснутий до спинки канапи). Ой... не можу... ой... Ну й палка ж дівчина.

Кл авочка (відпускає нарешті його й поправляє волосся). Фу, безсоромне цвіркуня. Тільки й знає, що цілуватися. (Розгортає й читає рецепт.) "П'ять жовтків... кардамону... мушкатного цвету... і особно по охоті помішати... розбити в піну п'ять білків, півтора стакана солодкої сметани, морелів, рому..." Ну! І зовсім неважко зробити. Ну, нічого робити, доведеться-таки один раз поцілувати, якщо обіцяла. (Бере Цвіркуна за вуха й цілує в губи.) А тепер розкажіть-бо. (Ховає рецепта в свою торбинку.) Як же ви його дістали? Невже ж таки справді украли у пана Крякви?

Цвіркун (не може ніяк відсапатися.) Ф-фу... аж голова обертом іде... Авжеж украв...